Слово про маму
ПАМ'ЯТІ МАМИ
Виносимо столик у сад і лампу засвітим,
нічний пілотаж комарів простежим зблизька.
— А що там, — спитаємо їх, — при виході з літа
— усе облітає? — Та ні, потроху зника…
І запах кори, і пасльон в оскомі зеленій,
і це раювання трави навпроти вікна?
Та нам же усе дороге заходить в легені,
болить, як дихнеш, — а усе ж, усе ж не мина!
Бо кинься — острішки дерев жовтіють під осінь,
а наші, по пам’яті, знов обступлять стола.
І вже на сестричку в саду летять абрикоси,
і мама сміється… Вона тоді ще була.
О казко незбутня! — мені присісти б навпроти,
самій сторожити тепло матусиних рук.
О цій невідступній порі, листочки-пілоти,
при виході з літа — униз частішає рух!
Та можна ж усе вберегти: і ліс, і оселю,
вкопати стовпа од грози і дротик примкнуть.
А люди інакше. Бо хто людей тих заземлить?
Виходять із літа й, бува, назовсім ідуть.
І тільки забутий пасльон на блюдечку гіркне,
нікого в саду. Суховій обносить траву.
А хтось у куточку душі прихилить нам гілку,
я зрідка за неї берусь і далі живу.