Звичайне щастя

Нещодавно у Богданах відзначили золотий (50 років!)  ювілей подружнього життя Василя Андрійовича і Тамари Петрівни НАЗАРЕВСЬКИХ. У родинному й дружньому колі ми згадували, як усе починалося.

У 1930-му у незаможних селян  у Безпальчому народився хлопчик Василь. Його батько не сприйняв колективізації і відмовився вступати у колгосп. Натомість забрав дружину і подався на Донбас, а через рік – у Москву. Хлопчик залишився із бабусею у селі, яке вимирало з голоду. Милосердна матуся, як тільки могла, поспішала додому  – привезти їжі, щоб врятувати сина. Батько поїхав шукати щастя на Далекий Схід, а вона повернулась до батьків у Богдани.

До війни Василь закінчив чотири класи. Дванадцятирічним хлопям був змушений працювати на громадських роботах, які організували окупанти. Навіки запам’ятав той день, коли  в полі зламалася жатка,я кою він керував, і німець відшмагав хлопчину нагайкою. Після визволення краю ще рік учився в школі, далі – працював у МТИС, закінчив курси шоферів. У 1947 році хлопця забрав до себе батько, пообіцявши, що на Далекому Сході він зможе здобути гарну освіту. Але не так склалося, як гадалося: довелося Василеві шоферувати на уранових копальнях – у тяжкий і голодний час було не до науки. Все-таки вдома краще, – вирішив юнак. У 7-му класі Безпальчівської школи він став вільним слухачем, а згодом – учнем. З хорошими оцінками вступив до Золотоніського педучилища, відслужив у армії, здобув спеціальність у Канівському педучилищі, бо Золотоніське на той час припинило роботу. А в 1956-му уже вчителював – викладав музику і співи школярам Безпальчого. У 1960-му поїхав на курси у Корсунь-Шевченківський.

У дружній хорошій родині медичного працівника та вчителя історії, який заочно навчався в аспірантурі Київського університету ім. Шевченка, очікували народження дитини. У сімейну ідилію жорстоко увірвалась війна. Чоловіка мобілізували на захист Вітчизни, йому так і не судилося дізнатися, що у нього з’явилася донечка. Їй дали вибране батьком ім’я – Тамара. Породілля з дитиною у 41-му році ховалася від німців у погребах, йшла за фронтом подалі від лиха. У дитини проморозились ручки і ніжки . Після визволення жінка з дитиною повернулася на згарище, де хата перетворилася на попіл. Але життя тривало. Тільки у 1949-му Тамара пішла в школу, бо раніше не було їй у що одягтись, щоб сісти за парту. Після випуску мріяла стати студенткою Київського політехнічного інституту, ле для цього не уло достатків. І, послухавши маминих порад, дівчина взялась опановувати спеціальність учителя трудового навчання у Корсунь-Шевченківському педучилищі.

Тут вони й зустрілися, познайомились. Рік листувались. Василь тим часом здобував вищу освіту у столичному вузі. У 1961-му одружилися. Без пафосу і гучних застіль пройшло їхнє весілля. Їх єднала взаємна довіра, пережиті випробування і світле почуття кохання. Рік молоді вчителі пропрацювали у Каврайській школі, а з 1963-го і до виходу на пенсію – у Богданівській. Тут подружжя Назаревських знайшло широке поле для розкриття своїх талантів. Василя Андрійовича і Тамару Петрівну любили і шанували учні, яким вони викладали різні предмети. У невеликій школі завжди були проблеми з педагогічними кадрами, тому кожному вчителеві доводилось виконувати по декілька ролей. Але це не важко, якщо любити свою роботу. Протягом десяти років Василь Андрійович очолював колектив навчального закладу, певний час заміняла його і Тамара Петрівна. Кілька поколінь богданівських випускників згадують про Назаревських як про неперевершених організаторів подорожей та екскурсій до багатьох міст та пам’ятних куточків тодішньої великої країни.

Виросли в родині дві доньки. У них – свої долі, проживають тепер із сім’ями ну далекому і близькому зарубіжжі. А Тамара Петрівна й Василь Андрійович залишаються відданими своєму селу, на ниві, засіяній розумним, добрим і вічним зерном, збирають урожай вдячності і пошани від тих, кого навчали, кому в житті допомагали, з ким щиро спілкувались у будні і в свята, і в похмурі, і в сонячні дні.

У час золотого весілля на подвір’ї Назаревських було людно: зійшлися друзі і близькі, сусіди, приїхали доньки з родинами, завітав з подарунком сільський голова Микола Омелик і з величальними піснями аматорський вокальний колектив Гармонія». Усі бажали подружжю ще багато літ і зим прожити в парі, у злагоді й любові, при доброму здоров’ї та з хорошим настроєм.

Ганна КАНІВЕЦЬ, сусідка, с.Богдани.

«ВЗ»,14.10.2011 р.

Погода