Життя, покладене на вівтар служіння

Ця непересічна постать гармонійно поєднала в собі дві іпостасі. З одного боку – він вершив святу справу зцілення хворих і поранених, ставши вченим-медиком зі світовим ім’ям. З іншого, і паралельно з першим, – самовіддано й беззавітно пропагував слово Боже, жертовно служив православ’ю, мужньо зносив пекельні муки владних гонінь і, зрештою, був причислений до сонму святих. Це Валентин Феліксович Войно-Ясенецький – медичне світило з професорським званням, він же – святитель Лука, архієпископ, Сімферопольський і Кримський.

Цікаво, що в його довгій і напрочуд незвичайній життєвій «одіссеї» є, хай і закороткий у часі, але доволі випуклий золотоніський епізод, отож наш край також долучився до становлення великого достойника. Нині є вагомий привід ще раз низько вклонитися світлій пам’яті святого, адже цьогоріч на міжнародному рівні відзначається 135-річчя від дня його народження. Прикро, але факт: далеко не всі з наших краян мають бодай приблизне уявлення про цю без перебільшень унікальну людину.

За місцем народження Валентин Феліксович є кримчанином, він з’явився на світ Божий 15 (27 за новим стилем) квітня 1877 р. у м. Керч. Рід Войно-Ясенецьких – доволі древній, відомий ще з XVI ст., його представники служили при дворі польських королів. Щоправда, поступово рід суттєво збіднів, дід Валентина був селянином, але небідним, а батько – простим провізором. Наприкінці 1880-х рр. родина перебралася до Києва, оселившись у центрі міста на Хрещатику. Валентин виховувався на православних чеснотах. Уже в юному віці виявився неабиякий хист майбутнього святителя до малювання. Лікарський фах опановував на медичному факультеті університету св. Володимира, виявляючи особливу зацікавленість до анатомії. Закінчуючи університет у 1903 р. В. Войно-Ясенецький писав, що «вивчав медицину з винятковою метою: бути все життя сільським, мужицьким лікарем, допомагати бідним людям».

Проте, хоча людина й виношує плани, а вершить усім сущим Бог. Вдарили громи російсько-японської війни, і дипломований лікар у складі медичного загону Червоного Хреста навесні 1904 р. відбув на Далекий Схід, де йому, попри молодий вік і відсутність лікувальної практики, було довірено завідування хірургічним відділенням. У далекій Читі він поєднав свою долю з Ганною Ланською, котра була сестрою милосердя в тому ж таки загоні і порушила дану нею обітницю безшлюбності, не встоявши перед привабливістю молодого хірурга. По завершенню війни подружжя опинилося спочатку в Симбірській, а згодом у Курській губернії, де Войно-Ясенецький завідував сільськими лікарнями.

А потім – знову Україна. На 1908 рік припадає час його лікарської діяльності в Золотоніській земській лікарні та, як переконливо засвідчує історичне джерело (додаток до звіту Золотоніської земської управи за 1908 р.), у Деньгівській дільничній лікарні. Достеменно відомо, що в Деньгах Валентин Феліксович працював лише 4 місяці, проте, як випливає зі спогадів тамтешніх старожилів, устиг залишити по собі захопливі відгуки пацієнтів. Селяни відзначали не лише його вражаючу компетентність, але и зворушливу чуйність, послідовну безкорисливість та фанатичну відданість справі.

Напрацювавши практичний досвід, вже на той час відомий лікар відбув до Москви, аби завершити роботу над дисертацією. Результатом його невтомної праці став вихід добротно ілюстрованої самим автором книги «Реґіонарна анестезія», що мала резонансний успіх і рішенням вченої ради Варшавського університету була поцінована престижною премією імені Хойнацького. 1916-ий ознаменувався присудженням Войно-Ясенецькому наукового ступеня доктора медицини, а в 1920 – він став професором. Незважаючи на такі високі титули, великий гуманіст продовжив свою лікарську практику у провінційних лікарнях. Одним із перших на теренах Російської імперії він проводив найскладніші операції жовчно-провідних шляхів, нирок, шлунка, кишківника, навіть серця, мозку, органів зору. Забігаючи вперед, підкреслимо, що по суті не було органу в людському тілі, до якого не доторкався б цілющий скальпель Войно-Ясенецького. Він був окулістом і ларингологом, гінекологом і урологом, стоматологом і нейрохірургом, ортопедом і онкологом, і в кожній галузі медицини досяг досконалості, що репрезентувало його як справді універсального хірурга. При цьому керувався незмінним гаслом: «Завжди намагатися вилікувати», навіть попри безнадійні ситуації. Паралельно продовжував теоретичні студії, зосередившись на розробці методики лікування гнійних ран.

У 1917 р. хірург-універсал опиняється в Туркестані, де сталися знакові події. Там він ініціював створення в Ташкенті Туркестанського (згодом Середньоазійського) університету, в якому очолив кафедру оперативної хірургії і топографічної анатомії (1920 р.). А в тому ж таки пам’ятному році він сенсаційно вразив весь медичний і академічний загал прийняттям духовного сану (під хресним іменем Лука), напрочуд швидко долаючи щаблі архієрейської служби: диякон, просвітер, зрештою (1923 р.) – єпископ Туркестанський. Цей несподіваний крок професора викликав у послідовно атеїстичної влади рад наростаючу ненависть до духівника, котра вилилася у низку репресій проти нього. За безглуздим обвинуваченням у «зв’язках з оренбурзькими контр-революційними козаками і в шпигунстві на користь англійців» його в 1923 р. було заарештовано, кинуто до в’язниці, а потім заслано. На волю вийшов лише через 4 роки, та його «ходіння по муках» на цьому не скінчилося. Ще двічі сходив він на Голгофу нелюдських страждань, уже в 1930 р. – новий арешт і через рік після виснажливих допитів єпископа етапом направили в Північний край. Поневіряння професора-єпископа тимчасово скінчилися у 1934 р., наступні два роки видалися для нього відносно тихими і мирними: у Ташкенті він очолив головну операційну Інституту невідкладної допомоги. Та попереду був рік 1937, час розгулу «єжовщини», коли маховик сталінської каральної машини набрав вражаючих обертів, спопеливши мільйони людських доль. У цій вакханалії беззаконня «ворогом народу №1» вчергове оголошено і великого духівника Луку. У липні його заарештовано органами НКВС як «агента Ватикану і державного злочинця» та рішенням особливої наради відправлено в п’ятирічне заслання. Загалом, з вини тоталітарного режиму, понад 11 кращих для творчості та духівництва років були викреслені з великого життя.

З початком Великої Вітчизняної війни архієрей з головою пірнув у багатогранну організаторсько-лікувальну роботу: він став головним консультантом усіх військових шпиталів Красноярського краю, очолив хірургічне відділення евакошпиталю, провів сотні надскладних операцій пораненим бійцям (щоденно робив по 4 – 5 операцій!). Цю свою високу місію милосердя поєднував зі справами духовними: уже в сані архієпископа очолював кафедру Красноярського собору, брав щонайактивнішу участь у роботі Найсвятішого Синоду. Не облишив вчений-духівник і наукову роботу, за її результатами було опубліковано друге видання книги «Нариси гнійної хірургії» та монографію «Пізні резекції інфікованих вогнепальних поранень суглобів». Саме за ці дві праці, що стали справжньою сенсацією в царині воєнно-польової хірургії, Войно-Ясенецькому у 1946 р. було присуджено найпрестижнішу на той час і першу післявоєнну Сталінську премію 1-го ст. (200 тис. крб.) До речі, майже усю суму премії він перерахував у фонд допомоги постраждалим від війни дітям. Побачило світ ще не одне його дослідження з проблем практичної хірургії, перу вченого належить і глибокий філософсько-богословський трактат «Дух, душа, тіло». Перелік наукових відкриттів великого медика вражає, назвемо лишень найбільш вагомі: він розробив реґіонарну анестезію при операціях, запропонував методику знеболювання шляхом ін’єкцій етилового спирту, автор техніки зашивання міхурово-піхвових і міхурово-маткових нориць, методики операцій при пахвових грижах тощо.

Деякий час владика перебував на службі у Тамбові, його заслуги перед православ’ям були відзначені діамантовим хрестом на клобук. У 1946-му, він прибув до Сімферополя і прийняв під свою опіку Кримську єпархію.

З властивою йому енергією й самовідданістю організував церковний клір і парафіян на відновлення зруйнованих під час запеклих боїв храмів, вів проповіді і літургії. Сміливий зміст останніх викликав неприховане роздратування владців. Поряд зі служінням Богові професор Войно-Ясенецький продовжив і хірургічну практику в місцевих шпиталях, консультував лікарів, виступав із доповідями. Ненастанна праця та неймовірні випробування підірвали здоров’я владики. На Різдво 1961 р. він відслужив свою останню літургію, в прощену неділю виголосив останню проповідь. Земне життя вченого і святителя скінчилося 11 червня, його полум’яне серце перестало битися близько сьомої ранку, похований у Сімферополі.

Та на відміну від завершення життя пересічних людей, фізична смерть небожителів, до яких беззаперечно належить і герой нашої оповіді, позначає той рубіж, за яким настає нова форма буття, позначена вічністю. Архієпископ Лука, в якому співіснувало два образи служіння ближньому – духовного і тілесного зцілювання людей – належить до харизматичних особистостей, що заслужили право на безсмертя. Праведне і жертовне життя святителя, його унікальні заслуги перед церквою і громадою дістали найвищі поцінування: у 1996 р. його було канонізовано, а через 4 роки визнано високоповажним святим. Його мощі встановлені у Свято-Троїцькому кафедральному соборі Сімферополя для поклоніння віруючих. Пам’ять про цю велику людину увічнюють монументи, меморіальні дошки, каплиці в м. Керч, Тамбов, Красноярськ, Сімферополь, згідно з рішенням Найсвятішого Синоду щорічно 11 червня вшановується ім’я св. Луки. До цього величного Пантеону пам’яті цьогоріч долучиться й меморіальний знак на честь Войно-Ясенецького біля Архістратиго-Михайлівської церкви в с. Деньги.

Насамкінець зауважимо, що справу знаменитого вченого-хірурга продовжили його сини, доктори медичних наук, професори. Михайло Валентинович став відомим патологоанатомом, а Валентин Валентинович – офтальмологом.

Григорій ГОЛИШ, кандидат історичних наук, доцент, директор наукової бібліотеки Черкаського національного університету ім.Б.Хмельницького

Погода