Ветерани добре грають, а молоді так зуміють?

10 березня ветерани — любителі волейболу — традиційно зібралися у Гельмязові, щоб розіграти черговий кубок пам’яті Петра Абаімова.

Спочатку гравці пом’янули колишнього вчителя фізкультури Гельмязівської ЗОШ — Петра Васильовича Абаімова. Виступи директора школи Олександра Денисенка, голови правління ТДВ «Русь» Сергія Кир`яченка, сільського голови Олександра Данька, спеціаліста відділу у справах молоді та спорту РДА Василя Поліщука були присвячені спогадам про його життя і роботу. Особливо тепло згадував свого колегу вчитель-пенсіонер з Чапаєвки Борис Артеменко. Він розповів про чудові організаторські здібності Абаімова, його добрі справи і любов до людей, спортивні перемоги. Саме завдяки його роботі розвиток волейболу на Золотоніщині сягнув значних висот. Навіть відбулася гра у Полтаві між командами з Києва та Чапаєвки.

Після привітань і розминки розпочалися колові ігри між командами. Їхні учасники, судді і вболівальники констатували, що цього року змагання за кубок пам’яті були надзвичайно запеклими. Серед 6 команд учасників перше місце здобули добре треновані міські волейболісти із «Златогору», почесне друге місце зайняли господарі заходу — гельмязівська збірна від ТДВ «Русь», третє — чапаєвські спортсмени. Гравці із Коробівки, Дмитрівки і Подільського мають більше тренуватися, щоб краще показати себе наступного разу.

На завершення відзнаки та грошові премії отримали найстарший волейболіст — 72-річний Борис Артеменко з Чапаєвки та найкращий гравець, теж чапаєвець, Олег Калейников. Як завжди, щедрий і гостинний Сергій Петрович Кир’яченко потурбувався про багаті столи і частування для усіх спортсменів-ветеранів. Спостерігаючи за запальною грою волейболістів, просто не вірилося, що це змагаються ветерани. Більшість чоловіків мають відмінну спортивну форму і гарне здоров’я, чого так не вистачає сучасним молодим хлопцям. Своєю участю у турнірі вони пропагують здоровий спосіб життя і є достойним прикладом для молоді. Борис Артеменко у свої 72 роки віджимається більше 60 разів і сповідує одвічні людські цінності. Прикладом гармонійної особистості, у якій пропорційно збалансовано фізичний і духовний розвиток, є Борис Давидович Артеменко — пенсіонер із Чапаєвки. Він більше 40 років пропрацював учителем фізкультури у місцевій школі. Після спілкування з ним теж хочеться займатися спортом, змінити на краще своє життя — настільки він заряджає позитивною енергією. Але не тільки фізичні вправи цікавлять Бориса Давидовича. Він також музикант, художник і поет, вірші і гуморески якого періодично друкує «Вісник Золотоніщини». Борис Артеменко добре пам’ятає ті часи, коли спортзали тріщали від великої кількості спортсменів і глядачів, коли учні тижнями готувалися до улюблених спортивних свят, а бути спортсменом вважалося престижним. Він поділився своїми думками про сучасний стан спорту і шляхи його покращення:

— Радянський Союз мав свої плюси, наприклад, у ставленні до спорту. Фізичне виховання було чітким, продуманим, системним, добре фінансувалося і заохочувалося. Сьогодні ж держава відвернулася від проблем спорту. Як результат — сучасна молодь фізично слабша, ніж була раніше. Якщо кілька років тому у класному журналі учителі відмічали, що у одного-двох учнів є хвороба, то тепер — тільки один-двоє школярів із всього класу здорові. Це погано. Проте не можна сказати, що сучасна молодь — втрачене покоління. Вони розумніші, прагматичніші, мають свої переваги. Вважаю, що відродження спорту повинно починатися на рівні сім`ї. Якщо батько смалить цигарки, випиває, веде нездоровий спосіб життя, і все це на очах у сина — дитину важко переконати, що так чинити неправильно. До того ж рано чи пізно спрацює ген спадковості, і яке потомство буде у такої родини — неважко здогадатися. Любов до спорту повинна підтримувати школа, вищі навчальні заклади. Я проти відміни уроків фізкультури. Від цього буде ще гірше. Подивіться на Німеччину — там фізвихованням молоді займаються кожен день, і німці повигравали усі олімпіади. Життя — це рух, і цю аксіому заперечити неможливо. У будь-якому віці треба підтримувати фізичну форму, давати для тіла помірні навантаження. Особисто я займаюсь спортом щодня, намагаюсь не втрачати форму, контролювати самопочуття. І досі віджимаюсь 6-8 підходів по 10 разів. Намагаюсь постійно показувати позитивний приклад дітям. У радянській школі це розуміли, а тепер в учнів немає достойного прикладу. Ми досі не знайшли альтернативу піонерам і комсомольцям, не виробили власної нової ідеології. Тому сьогодні у молоді один кумир — гроші. І коли зараз діти мене питають: як жити у цьому світі, кому вірити? — нагадую, що треба орієнтуватися на одвічні людські цінності — чесність, порядність, справедливість, вивчати наших українських класиків — Григорія Сковороду, Тараса Шевченка та ін.

«Волейбол змінив моє життя і до Києва довів», — розповідає 65-річний Василь Миколайович Хмара. Ще малим гельмязівським хлопчаком він бешкетував, палив і хтозна чим би це все закінчилося, якби не знайомство з Петром Абаімовим, який прищепив любов до спорту. Василь спробував грати у волейбол, і у нього вийшло. Та настільки добре, що згодом його забрали грати за київський «Локомотив». Так звичайний гельмязівський юнак потрапив у столицю, зміг стати успішним, зробити вдалу кар’єру будівельника і архітектора. Проте «зіркова хвороба» його не зачепила. Василь Миколайович завжди «готував запасний аеродром», бо планував повернутися туди, де пуп закопаний, — у рідний Гельмязів. — У Києві пенсіонерам важко жити: шум, важке повітря, — сміється Василь Миколайович. Адже на пенсіонера, якому потрібні спокій і тиша, він зовсім не схожий. — А тут, на Золотоніщині, і природа чудова, продукти натуральні, і народ доброзичливий, і є безліч інших переваг. Він вважає, що кожна людина повинна мати ціль у житті. Його мета — піднімати і розвивати Гельмязів. Перш за все — через роботу з молоддю і розвиток спорту. Василь Миколайович не голослівний, він уже тричі на тиждень тренує дитячу та ветеранську команди з волейболу і двічі — жіночу. Гроші йому не потрібні, він готовий працювати за ідею, навпаки, сам вкладає власні кошти, щоб стимулювати молодь. — Спорт у нашій країні занепадає, це факт, — говорить спортсмен-ветеран. — Але завдяки спонсорському фінансуванню потрошку оживає. Найголовніше зараз — відірвати молодь від барів, зацікавити спортом, створити нормальні умови для занять. Болить душа, коли бачу, як у Гельмязові руйнується тепер уже нікому не потрібне приміщення колишнього банку «Україна», на базі якого можна зробити прекрасний спортивний комплекс. Василь Миколайович надіється, що органи місцевого самоврядування, районна влада докладуть усіх зусиль, щоб повернути цю будівлю у власність громади, не допустять її знищення і використають для розвитку спорту. Адже у сусідніх Драбівському та Чорнобаївському районах є спорткомплекси. Чому Золотоніщина досі пасе задніх? Тим більше, що будувати і витрачати великі кошти не треба, достатньо по-хазяйському використати те, що є, не упустити цю споруду. — Треба щоб ми — старші — передали юному поколінню у спадок все краще, зокрема, любов до спорту, дисципліну, прагнення до успіху, якісь досягнення, — вважає Василь Хмара. — Тому що, на жаль, зараз молодь бачить лише політичні сварки, скандали і кримінал.

 

Ольга ЧУКМАРОВА

«Вісник Золотоніщини», 16.03.2012 р.

Погода