А Я ЩАСЛИВА ЛИШ НА ЛЮДЯХ…

«Сонцю назустріч» – друга поетична книжка вчительки із села Піщаного Надії Верменич. Твір поліфонічного звучання з тематичним розмаїттям. Поетеса піднялася на вищу сходинку свого життя-буття, і, як і належить, з віком виднокола її поширшали, філософія поглибшала, а поетична майстерність вдосконалилась кардинально. Вдивляється вона з-під руки своєї пам ‘яті в минуле і бачить там зароками і відстанями: «Накриває вечір нашу хату. Заглядає смуток у вікно. Не покличеш: «Де ви, мамо й тату?» їх немає, відійшли давно» («Наша хата»). Тут, як і далі, знайдено адекватні щемкі слова. Згадує брата, що «малесенький аж посинів: голод тіло, як п ‘явка, ссе. Рве бур ‘ян та годує свині, У багатих корівок пасе». « Часто-густо у роті – ні рісочки. У тридцять третьому -лише лобода». Мати весь час працювала в колгоспі, а «за свій вік лиш хвороб нажила, одежинку, садок і хатинку». Болить у дочки душа «за страдницький шлях по стерні» її матері. І вона запитує: «Хто насипав у життя твоє перцю? По чиїй ти страждала вині?» Давно відомо всім, з чиєї вини мати, як мільйони й мільйони інших колгоспників, так страждали. Як на мене, тут не запитання треба ставити, а «малювати» ще одну жирну крапку над «і», відкритим текстом називаючи «героїв» цього лиха, ще й ще людям нагадуючи, хто є хто.

Надія Верменич дарує щирі слова вдячності тим, хто вирощував і вирощує хліб наш насущний: рідній мамі, такій же нещасній трудівниці бабі Олені з «порепаними п’ятами», Іван Сиволапу – великому природолюбові, садівнику і вчителеві, а також; сучасним організаторам виробництва хліба і до хліба – Герою України Миколі Васильченку та заслуженому працівникові сільського господарства Петру Душейку з його трьома синами. Не оминає, звичайно, і тих, хто плекав колись і плекає сьогодні хліб наш духовний. Це Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Борис Олійник, Василь Симоненко, Раїса Кириченко. Вчиться у них майстерності. Для всіх знаходить теплі слова. Ось про бабу Олену: «Бабо Олено, бабо Олено, глянь, над тобою віття зелене… В пам’яті добра жінка звичайна, В хаті старенькій чисто, охайно. Неамбіційна і не примхлива, П ‘яти порепані, погляд журливий. Пахнеш і досі медом і квітом, веснами пахнеш і сонячним літом. Сльози на віях, сльози, як роси, Бабу Олену любимо й досі».

Чіпкий зір авторки пильно вдивляється в нашу дійсність і бачить багато чого дуже гіркого, прикрого, уміє сказати про це неординарно, навіть афористично. Показовим у цьому плані є розділ «Ілюзія руху». Для частини суспільства у сьогоденні найголовніше – це збагачення будь-якою ціною. Ця жадоба об’єднує однодумців на вчинки, далекі від праведних: «Зібралось докупи все «братство». Розмова одна про багатство. Як, де і кого обдурити, щоб більше багатства нажити… І світ затискається спрутом, і нові з’являються пута У вигляді позик, кредитів. Голодні гнуть спини на ситих… Створили ілюзію руху, Насправді ж застій і розруха. Тупцює на місці отара. О, де та завітна кошара?» І авторка приходить до невтішного висновку: «Зелена гілка Правди всохла, І стовбур Честі неживий. В Дніпрі втопилась Совість наша, А гордість вітром рознесло. Не козаки в макітрі кваша, Неначе й Січі не було» («Куди… ?»). Сильно сказано! У вірші «Месія» вкотре піднімається питання про людину, яка повела б наш народ до заможного і справедливого життя: «І стане інакше, забудеться горе, Розквітнуть гаї, заспівають сади. Душа України, як чайка над морем, Від хвилі крутої зорею злетить!..»

А коли так званий довгоочікуваний месія нарешті з ‘явився, у всіх на лоба очі полізли: «- Оце той месія? О змилуйся, Боже! Та звідки взялося створіння страшне? Пихате, зубате. Ще й стеле тут ложе, Під себе гребе все м ‘ясне і пісне. Хіба ми такого роками чекали? Куди оцей грішник народ поведе? А може, месію ми з вами проспали? Можливо, месія десь тільки іде?..» Ясно ж, що й судді в такому суспільстві несправедливі: «Судді плутають закони, судді ходять вічно сонні І не можуть розсудити, Як на світі треба жити». І раптом спрацьовує принцип громовідводу: «Нам суддя – один Всевишній: Він святий, а ми всі грішні»… Може, воно й так… Може… Але чому ж всемогутній Всевишній як справедливий суддя не наведе до цього часу ладу серед, говорячи сучасною термінологією, корумпованих по саму зав’язку служителів Феміди на всіх рівнях?! Чому ото воно сходять та й сходять з його конвеєра тільки грішники. При його всемогутності і бажанні мали б уже там за тисячоліття з ‘явитися і праведники, хоча б зрідка. Якщо не повністю.

Як би там не було, але авторки надіється, і ми з нею, що справжній Месія (з великої літери!) з’явиться поміж: нас: «А все ж, мені здається, що воює жупан пошитий на пана-отамана, міцного козака». Переконана, що це вже буде назавжди: «Ти візьмеш булаву у руку свою сильну, Ніхто її не виб’є з козацької руки». А далі йде наказ: «Вперед, вперед, вперед, безстрашний наш Гетьмане, Тебе таким званням не марно нарекли. Борися за народ, аж поки сили стане, Допоки він ще є, а в нього є ще ти!»… Дай, Боже, нашому телятку вовка з “їсти! В заключному вірші цього ж циклу поетеса знову повертається до теми боротьби Добра зі Злом, бо «Розростається Зло по планеті, Воно – в атомі, в гострім багнеті. Влізло в грунт і чатує в воді…» Але рецепт подолання зла вже інший: « Його поодинці не можна збороть. Тільки разом усі в боротьбі Ми розірвемо пута любі…» Тут відповідальність уже покладається на «грішних» людей. Формула дуже проста: «Коли в світі побільша Добра, Тоді й рухне імперія Зла». Але знову ж таки, як цього досягти: з Месією чи без оного? Не зрозуміло: Всевишній чи народ вирішить цю справу?.. Факт залишається фактом: людина приречена вічно шукати вихід із безвиході. Така її доля. І тут нічого не попишеш: хоч плач, хоч гопки скач.

Та давайте краще перейдемо до позитивних емоцій – у світ зачарування і любові, у «вишневий сон», у «вишневу казку, де «медами пахне у цвіту гілля», де хтось омріяний і загадковий «вишнево посміхнувся Із висоти прожитих нами літ». Той хтось ніби й є, але його й немає. «Про це розкаже вишенька моя». Послухаймо її у гудінні бджіл та тьохканні солов’їв: «Вишневий цвіт вишневих вуст торкнувся, Ріка вишнева потекла у світ». Гарно ж як, Господи! Але далі звідкись з ‘являються і відчай, і печаль, і біль, і плачі з «розриванням сорочечки на грудях». Лірична героїня жаліється колись близькій людині: «Тобі не видно з далини, Як відчай душу оре плугом… Перемололи біль млини, Тепер домелюється туга. Тобі не чути тих плачів, Що рвуть сорочечку на грудях. Ти спиш, щасливий, уночі, А я щаслива лиш на людях». Бути «щасливою лиш на людях» – значить, приховувати свої біди. І у «вишневих снах», виходить, немає порятунку… У Надії Верменич наскрізь лірична душа. Багато віршів просяться у пісню. Це стосується не тільки тих, що складають розділ «Усолов’їному гаю». Таких доволі розсипано по всій книжці…

Наведені уривки з віршів у цих побіжних нотатках (а скільки їх не наведено!) свідчать, що Надія Верменич може вільно виконувати фігури вищого поетичного пілотажу, з якими не соромно виходити на гамірні майдани сучасного літературного велелюддя.

Іван ДРОБНИЙ.

«Вісник Золотоніщини», №29, 2011

Погода