У Драбівцях Золотоніського району життя ще жевріє…

Так уже воно історично склалося, що на лівому березі Дніпра здавна існують поселення з майже однойменними назвами: місто Золотоноша й село Золотоношка, смт Драбів і село Драбівці. І так уже воно історично склалося , що Драбівці за своєю територіальною близькістю належать до Золотоніського району, а Золотоношка — до Драбівського.


Чим схожі й чим відрізняються ці два села, роз’єднані відстанню в три десятки кілометрів й поєднані однією річкою Золотоношкою?

 Драбівці — голодранці?

Село Драбівці розташоване в північному напрямку за 12 км від райцентру Золотоноша. „Назва села містить у собі корінь „драб», що означає „обідранець», „голодранець», „босяк», — розповідають у своїй книжці „Подорож Златокраєм» її автори Григорій Голиш, Лариса Голиш та Михайло Пономаренко. — Можливо, таке прізвисько „приклеїли» першопоселенцю села за його бідність. Не виключено, що засновники осіду переселилися з Драбівки, що на Правобережжі, й саме з цією обставиною і слід пов’язувати походження назви села».

 Французькі духи з драбівецьким запашком

 Наприкінці 70-х років минулого століття місцевий колгосп „Здобуток Жовтня» було реорганізовано в Драбівецький ефіроолійний радгосп-завод. Його основна виробнича база розташувалася в сусідній Маркизівці. Це було єдине у своєму роді підприємство на Черкащині, яке постачало сировину для вітчизняної фармацевтичної’ та парфумерної промисловості. В усій Україні та за її межами славилися драбівецька м’ятна та кропна олії. Обох олій вироблялося загалом 15 т на рік. До слова сказати, олію з кропу, окрім українського ринку, поставляли ще й для моряків Північного флоту та на експорт, зокрема, у Францію. Згодом на заводі з’явився ще й цех для розливу одеколону. Нині це — діюче приватне підприємство ТОВ ПКВ „Золотоноша», на якому виготовляють (розливають, упаковують) дорогі духи за французькою рецептурою. Обсяг виробництва становить 5 млн умовних флаконів на рік.

Після розвалу колективного господарства та розпаювання земель Драбівецький радгосп-завод було реорганізовано в КСГП „Драбівецьке», а згодом він роздробився на приватно-орендне підприємство „Юліана» та СТОВ „Драбівці», а ще пізніше його виробничі структури перейшли у відання СТОВ „Баришівська насіннєва компанія» з центральним офісом у Березані Київської області. Саме цьому СТОВ і віддала в оренду свої земельні паї більшість жителів села.

 Роботи немає, зате є мир і спокій

 -Коли 1989 року я приїхав жити в Драбівці, то в місцевому господарстві працювало 450 людей, — згадує голова села Олександр Герасименко. -Нині на парфумерно-косметичному виробництві працює 21 драбівчанин та ще 47 — у СТОВ „Баришівська насіннєва компанія». Оце й усі трудові кадри. За радянських часів тут займалися, переважно, вирощуванням зернових культур, але були і свині, й корови. Ще до цього року в селі існувала ферма. Хоч і небагато там було останнім часом корів — сто з гаком, — але ж були хоч якісь робочі місця. Як не старався керівник господарства Микола Гринько утримати ферму, та хазяї, зрештою, її позбулися, бо вона завдавала їм одних тільки збитків. Зоставили там зараз кілька свиней для потреб механізаторської їдальні.

Сьогодні в селі проживає близько 670 людей. Більшість із них — пенсіонери. Кому з працездатних не дісталося роботи в Драбівцях, шукає її в Золотоноші, Черкасах або Києві.

Що не таке, як раніше, настало життя в Драбівцях, цим корінні селяни недужето й переймаються, бо здавна звикли жити-виживати за рахунок домашнього господарства: городів, садків та всілякої живності. У 134-х сільських господах хазяї тримають по одній-дві, а то й більше корів. Проте через низьку закупівельну ціну на м’ясо й молоко, що склалася останнім часом, селяни позбавляються і свиней, і корів. Приміром, лише за минулий рік поголів’я ВРХ зменшилося тут на сотню корів.

До розвалу колгоспів у Драбівцях було три державні магазини: продовольчий, промтоварний і скоб’яний (так його тут згадують і досі)

Від того часу на згадку залишився один лише продовольчий. Брак торгових точок поправили приватні підприємці — у колишньому промтоварному магазині відкрили бар, у школі — продуктовий кіоск, на вулиці — вагончик з таким же продуктовим та іншим наповненням.

У селі можна надибати чимало спорожнілих хат, які, втративши господарів і не маючи спадкоємців, потихеньку-помаленьку перетворюються на жалюгідні руїни. Проте й чимало городян, стомлених суєтою і гамором міста, оселяються тут, знаходячи собі в цих краях мир і спокій.

У Драбівцях є і Будинок культури з бібліотекою, і навчально-виховний комплекс зі статусом школи сприяння здоров’ю, й амбулаторія сімейної медицини. От тільки автомобілеві «швидкої’ допомоги» вже 20 років, і він розсипається на ходу, а нового не дають.

Словом, жити в селі можна. От тільки якби ще Золотоношка зі своєю нахабною настирливістю щороку не підтоплювала людські погреби!

 

 

Володимир Безуглий,

«Нова доба», 5 січня 2010 року

 

Погода