Отець Віталій з села Драбівці

«Разом з дітьми отець грає у футбол, а на Хрещення з усіма пірнає в ополонку!», — так про місцевого священика розповідають жителі села Драбівці, що на Золотоніщині.

Молодий отець з дружиною не цураються активного відпочинку, а своє головне завдання бачать у порятунку унікальної дерев’яної церкви вісімнадцятого століття.

 

Сільський голова Драбівців Олександр Герасименко каже, що тривалий час місцевий храм стояв пусткою.

— Лише інколи священик із сусіднього села приїжджав до нас, аби провести службу. Відколи ж з’явився отець Віталій, навіть люди в селі змінилися, — розповідає Олександр Валентинович. — Отець із матушкою дуже активні — скрізь бувають, беруть участь в усіх сільських заходах. Без них не обходиться жодне свято чи спортивні змагання. Отець Віталій постійно, коли має змогу, грає з дітьми у футбол, а на Хрещення разом з усіма пірнає в ополонку.

До цієї справи, до речі, залучив вже мало не усе село. І що цікаво, ще жодна людина від такого купання не захворіла! Найголовніше ж, за словами сільського голови, те, що священик узявся за відновлення Троїцького дерев’яного храму.

— Навіть не уявляєте, у якому страшному стані перебувала церква досі! Нині ж у нас вже навіть іконостас новий, — ділиться пан Герасименко.

«Навіть полагодити дах не маємо змоги,

адже церква — пам’ятка архітектури».

Дерев’яний храм, якому вже майже триста років, — справжня краса округи. Проте рік за роком церква руйнується все більше.

Новий іконостас, за словами отця Віталія, вдалося встановити завдяки допомозі прихожан та вихідців із села.

— Усе це ручна робота. І якщо Господь благословить, то цього — року ми його розпишемо, — вказує на іконостас отець Віталій. — Узагалі ж, у планах ще й повний розпис самого храму… Щоправда, перед тим, як братися до внутрішніх робіт, потрібно зробити ще й усі необхідні надвірні. Адже, як бачите, у нас навіть огорожі церковної, як такої, немає. А замість дзвонів використовуємо балони. Та усе б нічого, але ж і сама церква вже давно потребує ґрунтовних відновлювальних робіт.

І дійсно, дерев’яна гонта, що вкриває храм зовні, місцями вже зовсім розпалася. А віднедавна, за словами отця Віталія, кожен дощ стає для церкви чималим випробуванням.

— Ось тут, у притворі, коли злива, вода біжить постійно, — вказує на стелю священик. — Це місце поки що єдине, де протікає дах. Звісно, ми не проти й власноручно його підлагодити. Однак навіть просто забити дірку не маємо права, адже йдеться про пам’ятку архітектури.

За словами священика, такий статус значно ускладнює порятунок храму.

— Церква ця, дійсно, унікальна — їй майже триста років. Навіть важко уявити, скільки таїнств хрещення, сповіді та причастя тут відбулося, скільки божественних літургій відслужено… І звісно, що кожна колода, з якої вона зроблена, просто-таки просякнута благодаттю Святого Духа, — переконаний отець Віталій. — Проте разом з тим подібний храм дуже важко утримувати. На сьогодні церква і дійсно перебуває не в найкращому стані, є руйнування. Проте відновити їх або хоча б припинити наразі не можна.

По допомогу священик звертався до обласних державних структур і навіть їздив до Києва.

— Скрізь отримував одну й ту ж відповідь: «Без проекту за реставрацію ніхто й не візьметься», — пояснює отець. — Що ж до проекту, то коштує він 60 тисяч гривень. А ще додайте до всього вартість необхідного матеріалу та робіт. От і виходить сума приблизно в двісті тисяч.

Як би там не було, а Отець Віталій каже, що в планах — не лише відновити саму церкву, а й спорудити на вході арку із дзвіницею, які б вписувалися в загальний архітектурний ансамбль храму.

«Священик повинен бути ближчим до людей».

Попри всі труднощі в утриманні храму, священик переконаний, що отримати в підпорядкування пам’ятку архітектури — то неабияка довіра.

— Храм давній, а тому, звісно, й стіни тут намолені не одним поколінням, — каже отець Віталій. — Кажучи по-правді, люди тут у селі й нині дуже набожні. Моє ж завдання якраз і полягає в тому, аби щонеділі та на кожне свято служити божественну літургію. Адже без цього настає духовна смерть. Людина засинає гріховним сном і більше не розуміє, для чого існує. Тобто, втрачає ціль і сенс життя.

Разом з тим, отець впевнений, що наблизитися до Бога людина може якраз через священика. Цим і пояснює, чому, власне, зайняв у селі активну позицію.

— Служіння священика — це зближення з людьми. Натомість нині дуже важко привити віру без прямого контакту. Звісно, найперше моє завдання — це молитися. Проте якщо при цьому намагатися ще й бути ближчим до людей, то все це матиме значно кращий результат, — переконаний отець Віталій. — Тож, поганяти у футбол з дітьми, чи взяти участь у спортивних змаганнях — для мене цілком звична справа.

Отець каже, що нині люди, як ніколи, підпадають під негативний вплив.

— Відбувається це навіть через телевізор. От нещодавно прихожани розповіли, що знову по телебаченню показують Кашпіровського. Свого часу з його допомогою було забісівлено ціле покоління! І нині всі, хто буде його дивитися, хворітимуть, адже вже визнаним є той факт, що Кашпіровський може через телевізор впливати бісівськими силами на людей, — попереджає отець Віталій. І це лише один із прикладів, мовчати про який священик не може. У нас інша місія — попередити паству про біду, що насувається. Звісно, й люди повинні пам’ятати про те, що як тільки прийшов вечір суботи, слід забути всі мирські клопоти й прийти на службу. Так само в неділю зранку, адже таким чином кожен віруючий отримує певний заряд, щоб цілий тиждень прожити з Божою допомогою.

Неля Раіна,

 газета «Нова доба», 12 січня 2010 р.

 

Погода