Там, де росте гірка трава

Віктор Андрійович Крись із Антипівки точно пам’ятає дату, коли у його власне життя увірвався Чорнобиль. Біда озвалася 8 червня 1986-го року опівнічним стуком у двері та вікна. Прибігла посильна, яка повідомила що треба негайно, взявши з собою військовий квиток, кружку й ложку, прийти в сільську раду. Вікторові на той час минуло 24-ри, а його донечці Наталії йшов восьмий місяць. Але військовозобов’язаному чоловікові було не до сентиментів, одержав повістку про мобілізацію – треба виконувати наказ. Від віськкомату у Золотоноші автобус із такими, як він, «запасниками» вирушив у Смілу, звідти – у Білу Церкву.

Ніхто не обговорював, куди й навіщо їдуть. Здогадувалися, бо чули повідомлення, що 26 квітня сталася аварія у Чорнобилі. Проте ніхто не знав правди про те, що там відбувається, і що означає «ліквідація наслідків». На пересильному пункті у Білій Церкві військовозобов’язані чоловіки одержали спецобмундирування, залишили свій цивільний одяг. Надвечір прибули в наметове містечко біля села Діброва Поліського району на Київщині, де базувався Донецький полк цивільної оборони. Тут почалися будні ліквідатора Віктора Крися, які тривали майже два місяці – до 27 липня. Спецмашинами мив дороги й будівлі у зоні зараження, засипав і розгортав щебінь, виконував інші завдання з дезактивації споруд, техніки, території. Кожен мав спеціальний накоплювач, з допомогою якого треба було відслідковувати, щоб добова доза опромінення не перевищувала двох рентген. Але ліквідатори мало звертали на це увагу, не боялися за своє здоров’я, навпаки поспішали вибрати радіаційний ліміт, щоб швидше повернутися додому.

— Годували нас дуже щедро. Раціон був як при комунізмі! – іронічно згадує Віктор Андрійович. – Пити давали «Боржомі» і «Лімонад». Але неймовірно хотілося простої прісної води. Весь час мучила спрага. На території нашої бази була величезна гумова ємність, наповнена водою, що використовувалась для побутових потреб, і ми потайки вночі пробирались до неї, щоб, напитися і якщо пощастить, прихопити в баклажку з собою.

Літня спека й посуха вдень змінювалася незвичайно холодними ночами. Ці різкі кліматичні перепади виснажували людей. А над усе – спрага. Вона переслідувала Віктора Крися й після повернення додому.

Потрясіння аварією, пригадує ліквідатор, у перший пост чорнобильський період активізувало всі захисні функцію організму. Відмінно працювала пам’ять і він успішно вчився на агронома в Уманському сільськогосподарському інституті. У подружжя Віктора та Надії Крисів народився син Олександр. Чоловік трудився у місцевому господарстві агрономом з кормовиробництва.  На дозвіллі співав у сільському хорі, а під настрій ще й вигравав на гармошці.

Але поволі почали обсідати хвороби, як намисто низалися одна за одною. Раз чи й двічі на рік доводилося проходити серйозний курс лікування. Зараз Віктор Андрійович вже має інвалідність через хвороби, пов’язані з Чорнобилем. Та попри всі незгоди залишається оптимістом, любить увесь цей світ, його природу. Завів пасіку і разом з бджолами працює на медозборах. Не відмовляє собі в задоволенні посидіти з вудкою на березі річки. Буває, задивиться на водну гладінь і раптом знову відчує ту спрагу, яка допікала його двадцять п’ять років тому. І ніби вчора це було, пригадає тих двох стареньких людей, які опираючись на ціпки і несучи за плечами вузлики із невеликим домашнім скарбом, поверталися у рідне село під Чорнобилем. Вони відмовилися від долі переселенців і стали само селами. Бо їхній дім там, де споконвіку росла трава-оберіг з гірким присмаком, та що дала назву місту і атомній станції, а тепер і нашій великій спільній біді, яка дає про себе знати і через чверть століття, — чорнобиль.

Надія КОВАЛЕНКО.

«Вісник Золотоніщини», 22.04.2011 р.

Погода