З нотою смутку

СВІТЛО ПАМ’ЯТІ ПРО ОДНОСЕЛЬЦІВ

Цієї весняної пори бентежні почуття охоплюють душу: і не тільки ті, що приносять втіху, а й тривожні, сумні, болючі. Збігло 40 днів, відколи наші села – Ковтуни й Мицалівка – провели в останню дорогу Станіслава Миколайовича Тараненка. Стільки людей прийшло попрощатися з ним!

У кращі часи на звітні колгоспні збори менше збиралося… Це була така гірка трагічна втрата для всіх.

Станіславові не минуло ще й 42 роки. Він народився й виріс у Ковтунах. Закінчив місцеву школу й курси водіїв у автошколі в Богодухівці Чорнобаївського району. Любив техніку й будь-яку механізаторську роботу. Два його трактори МТЗ-82 і Т-40 завжди були у чудовому технічному стані, бо господар ретельно за ними доглядав. Кожен у селі – і в Ковтунах, і в Мицалівці – поспішав домовитися із Славком, щоб саме він виорав город, допоміг зібрати сіно, картоплю викопати… Упродовж усього сільськогосподарського року був попит на його послуги, бо механізатор він неабиякий. Господарі й господині мали впевненість, що все вчасно засіють, посадять, зберуть, коли попросять на підмогу Славка з його технікою. Якість його роботи не викликала жодних зауважень чи нарікань. Завжди усміхненого Славка любили за його добру душу й умілі руки.

Один трагічний випадок все обірвав. Горем убиті батьки Микола Йосипович і Наталія Петрівна. Вдовою залишилася дружина, осиротів синок-школяр.

За останній час наші села втратили багатьох людей, які за віком ще могли б жити й жити, працювати, творити, радіти. Але, на жаль, пішли у вічність: Славик Тараненко, Вадим Строкань, Олександр Бодескуль, Олексій Зінов’єв, Ольга Строкань, Іван Яковенко, Михайло Яковенко, Федір Яковенко, Володимир Лукирич, Ігор Філімонов, Анатолій і Олексій Мірошніченки…

На знак доброї пам’яті про цих односельців добре було б висадити сосновий бір. Хай би дерева піднімалися кронами до неба і всім нагадували, що ніхто не вічний, але треба бути обачними, цінувати кожну мить. Якби сільська рада виділила ділянку, товариство «Спільне» готове закупити саджанці, а люди, сподіваюсь, охоче б провели толоку. Дерева часто живуть довше, ніж люди. І через них ми можемо закодувати свій світлий спомин про тих, хто вже залишив землю, послати свій сигнал у те безмежжя, де раюють душі.

Валерій ДЕМИДЕНКО,

 голова первинної ветеранської організації

«Вісник Золотоніщини»,  12.03.2020