Пам’ять мого роду

 

Робота Мальованої Наталії

на конкурс «Сім духовних святинь малої Батьківщини»



Добра пам’ять про батьків чи дідусів, матерів або бабусь завше переходила і на їхніх нащадків. Саме це змушувало більшість людей дорожити своєю поведінкою, зразковим прикладом чи вчинком, щоб увічнитися в родоводі. Родовідна пам’ять — явище в традиційному українському побуті унікальне, але, на жаль, майже недосліджене. З давніх — давен було за обов’язок поіменно знати свій родовід.

«Тільки родина — як вічна зернина на невмирущому полі життя» — так співав незабутній Назарій Яремчук.

Сім’я наша невеличка: тато, мама, я й сестричка. Інколи ми їздимо до бабусі в гості, і я дуже люблю слухати її спогади про дитинство та про її батьків. Також ми з бабусею часто переглядаємо сімейний альбом, у якому кожна фотографія зберігає живі сліди історії, розповіді про минуле. Кожен портрет дідуся чи бабусі — це не просто данина традиції, а й пам’ять  про тих, хто творив історію, з кого треба брати приклад. Моя бабуся по матері проживає разом із дідусем в Кононівці, обоє  вони вже на пенсії. Бабуся після закінчення дев’яти класів пішла працювати на ферму дояркою. За важку і сумлінну працю вона була нагороджена медаллю, потім працювала на цегельному заводі. Мій дідусь, Микола Романович, після школи пішов навчатися на шофера, потім відслужив у армії і все життя працював електрозварювальником. Моя прабабуся, Марія Дем’янівна, жила в селі, працювала в рільничій бригаді. Вона була дуже доброю і чуйною людиною, завжди допомагала своїм дітям, няньчила онуків ( а їх у неї було аж четверо ). Прадід , Григорій Васильович, ще юнаком у роки Великої Вітчизняної війни разом із своїми однолітками був відправлений до Німеччини, де працював у шахті, а в післявоєнні роки і до наших днів трудився в колгоспі трактористом. Разом вони прожили довго душа в душу, їх коханню можна позаздрити навіть тепер, коли минуло три роки після смерті прадіда. Батьки діда Миколи були звичайними селянами. Прадід Роман Якимович до війни працював на току. У 1941 році пішов на фронт, звідки так і не повернувся: загинув наприкінці війни під Варшавою. Прабабуся Марія Петрівна працювала в колгоспі на різних роботах, сама підняла на ноги і виховала трьох дітей. Про матусиних предків я розповіла, що знаю, тепер хочеться згадати й про татових. Моя бабуся по татовій лінії була сама родом із Керчі, а дідусь служив там у армії, так вони і познайомились. Дідусь після армії привіз молоду дружину до себе на Черкащину. Бабуся Надя працювала продавцем у магазині, а дідусь, його звали, Микола Никифорович, на цукровому заводі головним енергетиком. На жаль, він ще молодим пішов із життя. У бабусі є дві сестри, які проживають у Криму, їх батько, мій прадід Георгій Петрович, пройшов усю війну, був поранений, тричі тікав із полону. Після війни був рибалкою. Прабабуся Ганна Іванівна не працювала, виховувала дочок та вела домашнє господарство. Прадід Никифор Петрович навчався у військовій школі, звідки пішов на фронт, і в 1943 році загинув під Уманню. Прабабуся Сіма Михайлівна виховувала сина одна, а також працювала на цукровому заводі.

Поряд зі спогадами про цих людей з?явилися записи про нинішніх членів родини. Тато мій, наприклад, слюсар; мама — продавець. Це вона запропонувала вести сімейний літопис. Записи будуть продовжені, адже в мене є двоюрідні брати і сестри. З’являться сторінки, присвячені їм, їхнім родичам. Колись і я створю свою сім’ю. І вже наші нащадки продовжать цю родинну традицію.

 

Погода