Великий син України (поема)

Роздуми над долею і поезією великого сина України – Тараса Шевченка.

1

В Шевченка бур, як зір на небі,

Шевченку спокою не треба.

В Тараса бур, як сонця літом,

Летів до них співець з привітом.

Летів з тривогою й журбою,

Спішив до тебе і з тобою,

У світ, широкий і великий,

Повен страждання і безликий.

 

Тут бачив він насилля й кривди,

Неправду, горе і журбу.

Тут вчився лихо ненавидіть,

Страждання, муки і пітьму.

 

Тут знав приниження і голод,

І горе – мачуху свою,

Як рано рідна загубила

Тяжку кріпацькую «зорю».

 

Його учитель – дяк недобрий.

Та ще життя – собачий клин.

Кругом – «неправда і неволя»

Куди не пнись – кріпацький син.

 

Тоді з’явились його думи

На все життя, на вік важкий.

Черкаський край гордиться  нині,

Що є у нього син такий,

 

В якого думи за Вкраїну

То – сонце в небі і блакить,

Не міг не жить для України,

Не міг її так не любить.

 

Тут народився і побачив,

Що сонце світить не для всіх

Кріпацтву – сльози, хмари, грози ,

А панству інше як на гріх.

 

2

Складались думи у рядочки,

А в них – тривога і любов,

Цензури дух з брехні і бруду

Його «Кобзаря» не зборов.

 

І перші вірші його діток —

З журби, неволі і плачу

Сплели вінок собі терновий,

Їх світ замучений почув.

 

Пізніше скаже Каменяр нам

Про них нечувані слова,

То буде потім, через роки,

А поки ще – гірка сльоза.

 

Та він про ласку і не мріяв,

Колючий вітер – брат його.

«Теплий кожух» не для Тараса

Брехнею шитий він того.

 

Любив слова, гіркі, мужичі,

Якими мати повела

У світ насильства і тривоги,

У світ нечуваного зла.

 

Яка то кров кріпацька чиста.

Який то розум і любов?

У нашім краї, у Черкаськім,

На світ з’явився геній знов.

 

Та ще такий, якого знає

Сьогодні світ і вся земля.

Вже тільки цим гордиться треба

Тобі, Черкащино моя.

 

Його колиска й перші думи

Належать всім нам, земляки,

І оживали в серці сина

Твої, Вкраїно, козаки.

 

Ну хто б доніс через століття

Нам Коліївщини сліди?

Як Залізняк і Гонта гнали

По нашім краї, ті орди,

Які до болю ненавидів

Ярема – наймит, тисячі,

Побитих кривдою і горем,

І сіячів, і орачів.

 

Тих українців – побратимів,

Які коритись не могли,

Які Черкаський край козацький

В тяжкі походи повели.

 

За сонце правди і свободи,

За мир і спокій на землі.

Та потопили в чистій крові

Свободи перші кораблі.

 

Вони живуть у пісні й слові,

В рядочках щирих Кобзаря,

Бо є безсмертними в народі,

Як сонце, небо і зоря.

 

Його тяжке десятиліття,

В чужій столиці, стороні

Несли йому і щастя, й горе,

Пливли у думах по Дніпрі,

 

Куди дороги закривались,

Куди так кликала душа,

І снилась завжди Україна,

Її калина і роса,

 

Її співучі соловейки,

І чисте небо голубе,

Та мчали коні в світ дитинства

О наш Тарасе, не тебе.

 

3

А коли все — таки приїхав,

Прилинув серцем до землі,

Яку любив понад усе у світі,

То хмари чорні і рясні

Пливли над краєм, як отари,

І затуляли сонця схід.

Цвіли сади рожевим квітом

Усе, як треба, все, як слід.

Ішли дорогами похилі,

Стражденні, чорні, мовчазні…

І обірвались струни – арфи

Вже в розкріпаченій душі.

 

В краї свої прибув, як жито

Вже відцвітало, бо пора.

Куліш, Закревський, Максимович –

Не просто друзі, а рідня.

Був серед них і Рєпін також,

Його родина і брати

Та наш Тарас спішив далеко,

Та наш співець спішив туди,

Де Запорізька Січ кипіла,

Колись в минулому гула

Нескорена і незалежна

Козацька славна сторона.

 

Спішив туди – де сам Хмельницький

Творив історію живу,

Де розривав кайданів пута

В піснях, походах, наяву!

 

В рідну Кирилівку дібрався,

Коли тремтів пожовклий лист.

Тут гірко плакав і сміявся

Його розквітлий хист.

 

І заболіло наболіле

З новою силою стократ,

Нема дороги у щасливе,

Є в тяжку доленьку – назад.

 

Летіли в небі журавлі,

Несли на крилоньках печаль,

А замість сонця і тепла

Як чорна тінь – рясна вуаль.

 

А в Березані – справжня осінь

Дощі та холод, —  і пітьма,

А в кріпаків, як і раніше,

Тяжка недоленька – зима.

 

А Лукашевичі ще зліші:

Все мало злата і добра,

Над кріпаками ще лютіша

І безпросвітная зима!

 

4

«Світе тихий, краю милий,

Моя Україно».

Запеклося в серці жаром,

Знов загомоніло

Чорним вітром і грозою,

Непоборною бідою

І Микити, й Катерини,

І кріпацької родини,

А ще тяжче – України.

 

Де не був, куди не їхав —

Чувся стогін кріпаків,

І болів йому нестерпно

Всенародний біль і гнів.

 

Тут писалась його «Тризна»

А в ній — заклик проти зла.

І ішла в сніги дорога,

Замерзала в них весна.

 

Цар Микола не скупився

Ні на тюрми, ні сніги,

Замітало лютим снігом

Чисті мрії, гарні сни.

 

Їхав знов до Петербурга

В думці – рідний Чигирин

Чом… «заснула Україна»

Ятрив душу її Син.

 

Чом не встане, не розтопить

Вічну кригу у сльозах?

Чом не гряне, чом не вдарить

По ненависних панах?

 

Йде по березі чужому

Не Дніпровім, а Неви,

А в душі – рідні простори

Ти їх, Боже, борони.

 

Зупинились його очі

Біля статуї Петра,

Де ненависна цариця

Всім так гірко допекла.

Зруйнувала найсвятіше

В його рідних у краях,

І стоїть син України,

Як підбитий птах.

Його крилам не злетіти

В край, де мила сторона,

Це ж бо «Першому Вторая»

Люта, підла, зла.

Встала враз перед очима,

Як примара уночі

І Петро і Катерина –

України палачі.

5

Хто сказав, що у Тараса

Ні родини, ні дітей?

В Петербурзі народилась

Його донька, і тепер

Дав він їй таке імення,

Що вже краще не бува,

Його «Сон» – дивна поема

З сміху й болю в ній слова.

 

І повідає, що воля,

Її воленька свята

В хижих лапах у царизму

Скільки літ уже кона.

Що від рук, чужих, холодних

Гине сила і краса,

Посивіла в України

Чарівна її коса.

 

А душа її ридає,

В луках стогне і кричить.

Як же жить опухлим діткам ?

Як нещасним жить?

 

6

А царизм борців за волю

У сніги, у кайдани.

Та хіба проміння сонця

Може сила заступить?

 

І встає воно над тюрми,

Церкви, хати і сади.

Світить бідним і багатим.

Мало бідним, все туди,

Де палаци і палати,

Куди бідний не іди.

Сонце, сонце, не стомися,

Сонце, сонечко, світи!

 

Хай розтане сніг Сибіру!

Декабристів обігрій.

Так прохає син кріпацтва,

Він же, сонце, син і твій.

 

Ми тут, сонце, тільки гості,

Ти над нами – доки світ,

Посилай синам від Бога

Теплі ранки і привіт.

 

7

Так мандрує по Вкраїні

І шукає тих людей,

Що кріпацтво ненавидять

І гнилих його ідей.

 

Рєпіни, Соленикоми

Петрашевський, Шрадманом

Йшли з народом, за народом,

Як воли за батогом.

 

З вогню ненависті й Любові

«Єретик», «Наймичка», «Сліпий»

«Це все – страждання гніву й болі,

А сам народ, наче глухий.

 

8

Іде у муки вогнянії

За правду Гус Іван,

Кавказу іскра Прометея

І гине Яків де Бальмен.

 

А між братами – грім розбрату,

А між народами – різня.

А ми ж – слав’янськії народи,

А ми – великая рідня.

 

А ми – яка то грізна сила

«Одна Сибір неісходима»

Єднає й розлучає нас.

Тарас Шевченко кличе вас.

 

9

Щоб відібрать наше майбутнє,

Минуле треба забувать.

А як же гетьмани великі?

А як же нам про них не знать?

 

І йдуть три лірники по світу,

Щоб славі згинути не дать.

Ідуть і будять до світання

А кріпаки … мовчать.

 

Тривожно слухав Костомаров

Рядки «І мертвим, і живим…»

Кричав Шевченка чистий голос,

Над Україною тужив!

 

«Розкуються незабаром…»

Вірив, думав, віршував.

А душа його волала,

Бурний гнів його кричав.

 

10

Слава Богу Артимовський

Зливу слів почув його.

І Навроцький приєднався,

Бо посіяне зійшло.

 

І Андрузький не збайдужів,

Савич знав, що треба жить,

Щоб не тільки гірко плакать,

Щоб не вічно лиш тужить.

11

Декабристи не здолали,

Але то не є біда

Україна ще не вмерла,

Україна молода!

 

І народ у неї славний

Треба тільки розбудить.

І тоді Шевченка слово

Заходилося сурмить.

 

Закликати до походу

Непокори, сподівань,

І одержав в нагороду

Слова втіхи і вітань.

 

Перше братство навівало

Нові думи і слова

Сперечався із запалом

Лібералізмом повіва.

 

А Шевченко вірив,

Вірив скрізь і всюди

«Розкуються незабаром

Заковані люде…»

 

Розкуються, як же вірив,

Розкуються, як же ждав,

Та над долею Шевченка

Чорний ворон вже літав.

 

І впивались його кігті

В найболючіші місця,

Де боліла Україна,

Її Мрієнька свята.

 

Її люди заковані

У кріпацькі пута

Не збулося, як хотілось.

І сьогодні, тута,

Над просторами Вкраїни

Лютий ворон кряче…

Вже далеко Україна,

А душа так плаче…

 

Граф Орлов доповідає

Першому Миколі

Про злочинність «писателя»,

Що вже не на волі.

 

12

Ось і стіни каземату,

Сірі та холодні.

Його воленька коротка

У чужій долоні,

 

Що бажає затулити

Сонце Кобзарю,

Як же тяжко жити

У чужім краю.

 

13

За любов до України —

Муштри без кінця.

А в душі – широке поле

Погляд на гінця,

Що везе із України

Вісті та привіти,

Як хотілося співцеві

Хоч у снах летіти,

В край, де вишні і садочок,

Солов’їний спів,

І теплились його думи,

Гнів його горів.

 

14

Пси – прислужники царизму

Не жаліли зла.

Убивали його душу

Наганяли страх.

 

Та жила його надія

В захалявнім світі,

Навіть там умів сміятись,

Плакать і радіти.

 

15

Все на світі можна

Знищить і убить,

Та Шевченка сонце

Вік не затулить.

Ми сьогодні знаєм,

Він тоді не знав,

За всю Україну

Нас усіх страждав!

 

І що було тяжче,

То сильніший гнів.

У катовім полум’ї

Духом не згорів.

 

«Мені однаково, чи буду…»

Лягало болем на рядок

«Та не однаково мені…»

Боліло там, на чужині,

У кожнім дні, у кожній пісні

Вставало гнівом і журбою

Все, Україно, за тобою

Тужила, плакала душа,

Як тая чистая роса,

Що квіти ранком укриває,

А він в неволенці конає

За чистий краю світ.

І посилає безупину

Туди поклони і привіт,

Де залишилася неволя,

І де чекає його доля,

Тяжкая доленька його.

Поета, генія мого.

 

16

Через катові погрози,

Через горе і біду

«Любітеся, брати мої…»

Я до вас іду.

У віршах своїх і пісні,

У коротких снах,

Не затухло розпалене

Багаття в снігах.

 

«Людей у ярма запрягли

Пани лукаві…»

Нема покори їм,

Немає слави.

Є вічная ганьба,

Хто кров’ю упивався,

Слізьми нещасних умивався,

З неправдою та злом,

Як з братом рідним, знався.

І не боявся Бога

Ніде, ніколи і нітрохи.

 

17

«Хоч доведеться розп’ястись..!»

Не здамся ворогу і долі.

Тільки б побачить рідний край

І нарадітися доволі.

Тільки б померти не в снігах,

А там, де цвіт калини,

І хай немає там сім’ї,

Нема дружини і дитини.

Там є народ,

А він – життя моє,

Моя любов!

За нього кат мене

В неволі не зборов!

 

«Караюсь, мучуся,

але не каюсь…»

Як вирок злу,

Дарунок долі.

Лягаю гордо на рядки

В краю неправди і неволі.

 

18

Хіба душу у кайдани

Закувати можна?

Вона – вічна й невмируща

Сонячна й тривожна.

Їй немає рівних

Ніколи й ніде.

Новий час на Україну

Попри зла гряде!

 

І нехай не допустили

Сина в рідний дім.

Не скорився знову

Не заплакав він.

 

Лазаревський не залишив

Друга у біді

Остроградський, Сераковський

Прийняли як слід.

 

Желіговський та Станкевич

Раділи, як брату,

Толстов Федір, Костомаров

Жаліли про втрату

Літ і сили Українця,

Славної душі,

І розкрили перед другом

Нові віражі.

 

19

«Я не нездужаю нівроку…»

Другий вірш свободи.

Знов вернувся до Вкраїни,

До свого народу,

Щоб «…добре вигострить сокиру

Тай заходиться вже будить…»

Свідомість рідного народу,

Який ще й досі спить.

Але сниться йому воля,

Власний шмат землі.

І пливуть в Дніпрові води

Нові кораблі.

 

20

Гарне літо зустрічало

Замучену душу.

Жив під Каневом великий,

Вам сказати мушу.

 

Мріяв жити на Чернечій,

Де простори й води.

Як же схожі в своїм горі

Бачені народи.

 

Та не лише зорі тихі

Бачили поета,

Скрізь котилась і на волі

Чорная карета,

Де пихаті бузувіри

Зовсім не дрімали,

Навіть думати поету

Вільно не давали.

 

Чуло небо, чули люди

«Жити без царя!»

Та поліція сказати

Більше не дала

Знову арешт – і в Черкаси.

Знову біль за те,

«Вмерти й сліду не покинуть». –

Лише думами полинуть

В край, де мати народила,

Де співати научила,

Дала волю лиш словам,

Де лишився сам на сам

З Україною своєю

І твоєю, і моєю.

 

З Україною в насиллі,

А терпіти вже не сила

Треба знов її будить

Доки сам іще не спить

«Непробудним, вічним сном…»

Що поета не зборов!

 

21

Хіба мрії не збудуться

Світлі і великі?

«Царя до ката поведуть»

Горді і величні.

Волелюбна наша мати

Поема «Марія»

Ти – його незборна сила,

Ти – Тараса мрія.

Образ матері святої,

Величі народу,

За страждання і надії

Сину —  в нагороду.

 

Струни сили набирали,

Не стихала Кобза.,

Нові сили навівала

І не знала горда,

Що господаря за волю

Косять чорні дні.

Що стоятиме Вкраїна

Довго у журбі.

 

22

Стане небо голубіти

І тепліти даль

Березневі дні із сонцем…

Невимовний жаль.

Десь далеко в Петербурзі

Зарида весна.

Почорніє на світанні

Даль, і чиста, і ясна.

 

Натомилися страждання

Сина неба і землі,

Але сили не втрачають

Прометеєві пісні.

 

І сьогодні, як ніколи

Кличуть нас до перемог.

Дай нам розуму і сили,

Всемогутній Бог!

 

Косминіна Поліна Василівна,

учитель української мови та літератури Драбівецького НВК,

випускниця 1970 року Ковтунівської середньої школи

 Поема

 

Погода