Священномученик Олександр Чубов
(10.08.1875 — 15.09.1937)

 

У тридцяті роки ХХ-го століття релігійне життя у  райцентрі місті Золотоноші було надзвичайно активним і одночасно складним. Таке враження складається після ознайомлення з великою за об’ємами архівно-слідчою справою за номером 6272 (Р 5625, опис І), яка містить у собі слідчі матеріали на шістьох священиків, котрі мешкали 1937 року у цьому місті і були пов’язані поміж собою надзвичайно складними і заплутаними стосунками, не завжди доброзичливими і зрозумілими для стороннього ока, особливо з подання такої вельми одіозної структури, як НКВС.

Це слід віднести ще й на рахунок того, що у цьому невеликому містечку неподалік від Красногорського монастиря традиційно було зосереджено багато православних віруючих. Золотоноша поділялася на дві великих парафії: Троїцьку і Благовіщенську. До 1934 року діяла також цвинтарна Свято-Миколаївська церква. Після закриття у 1924 році Красногірського жіночого монастиря до осередку віруючих золотоніської духовної громади влилася досить вагома і стійка за вірою група сестер святої обителі.


Це так би мовити, зовнішній, загальний і поверховий погляд, яким, зумисне чи ненамірено, поєднані у одній справі долі шістьох священиків, які, на той самий перший погляд, мало чим один від одного відрізняються, якщо не зважати на відмінність у віці: від сорока двох років до сімдесяти дев’яти. Слідчий НКВС, який дуже і дуже ретельно поставився до дорученої йому справи, не акцентував увагу на такій «дрібниці», як конфесійна приналежність.

Навряд чи він сам розумів ці конфесійні «тонкощі», тим більш що на момент виникнення судової справи щодо золотоніських «попів» межконфесійні відносини втратили свою чинність з причини закриття храмів і звільнення священиків, які, «будучи тесно связаны между собой, организовали вокруг себя отсталую часть населення города й окрестных сел,проводили работу против Советской власти, призывали не работать в праздничные и воскресные дни, искажали содержание Сталинской Конституции, говорили, что Сталинская Конституция разрешает насильно закрывать церкви, проводили антисоветскую агитацию за использование выборов в советы в контрреволюционных целях» (Із звинувачувального висновку Трійки 28.08.1937 року).

До свого закриття парафії були так поділені між конфесіями: Троїцький храм належав віруючим староцерковної («тихонівської») орієнтації — до неї впевнено можна віднести протоієрея Олександра Чубова і священика Михаїла Нечаїва. Благовіщенська церква була приналежністю оновленців. Тут не все так просто, як у випадку з «тихонівцями». Тут важко — дуже важко і небезпечно — стверджувати думку про приналежність служителів храму Благовіщення Пресвятої Богородиці до клану «нетихонівців». Можна, навпаки, з цілковитою щирістю і стовідсотковою упевненістю стверджувати, що протоієреї Василій Андрієвський, Василій Піщатовський і Ніколай Волков за своїми діями, висловлюваннями чи помислами які нам відкриваються зі сторінок слідчої справи — детальних протоколів допитів, свідоцьких показань, і насамперед, звинувачувальних матеріалів слідства — такі ж само «тихонівці», як і отець Олександр чи отець Михаїл, котрі причислені до ліку святих мучеників.

Що ж перешкодило канонізації інших золотоніських отців-священиків, які були мучительськи страчені у один день, і навіть той самий час, з священномучениками Олександром і Михаілом? На перешкоді стала їхня служба в оновленському храмі: нещира, не нелицемірна, не відкрита, — але все ж таки служба на неканонічній території, у неканонічному просторі з визнанням і поминанням за службою неканонічних ієрархів.

Належить визнати і погодитися з думкою, що вони вважали за краще хоч так «служити» Богові і людям. Вони відверто почували себе партизанами на терені захопленої ворогом православної землі; вони правили службу на диво хоробро, сповідуючи догми Святої Церкви, вони   насмілювалися робити у своєму храмі грошові збори на матеріальну підтримку Київського Митрополита Костянтина (Дьякова), навіть отримували з його Канцелярії циркуляри. З рішучістю відчаю вони згадували за службою і цього ієрарха; «плачущих, плененных, озлобленньіх, в темницах заключенных, в изгнании й рассеянии сущих, в горьком труде пребывающих, требующих утешения Божия».

Це були серйозні, симпатичні люди, які, на превеликий, гіркий жаль, не вчинили так, як священномученик Олександр (Чубов): не пішли у мить вибору тим вузьким незручним шляхом, який веде до святості.

Народився отець Олександр Чубов у селі Мицалівка Золотоніського повіту на Полтавщині, у сім’ї селянина Маючи з дитинства хист до наук, до церковного співу і служби, які йому передав батько, благочестивий
причетник у святому храмі, він знайшов, Божим Промислом і вищою милістю, можливість і бажання піти на навчання до Полтавської духовно-вчительської Олександро-Миколаєво житійній семінарії, скінчивши яку на межі ХІХ-ХХ віків, прийняв сан священика.

Життя його певний час нічим особливим не вирізнялося. Служив у Чорнобаївському районі, у селі Москаленки мав хату і садибу, які у 1929 році за рішенням суду були конфісковані на користь місцевої сільради. Переїхав з сім’єю до Золотоноші, де жив у Красному провулку, а на момент арешту мешкав з дружиною Аксинією і двома доньками: Зоєю (20 років) і Олександрою (15 років) по вулиці Петровського.

Безкомпромісний у питаннях віри, отець Олександр увесь час піддавався гонінням з боку влади, яка домагалася або зречення, або переходу до більш сприйнятної для влади конфесії. І його не бентежили докори совісті: що ось він, благочинний району (Чорнобаївського), змушений відправляти богослужіння не у алтарі святого храму, а у селянській хаті або просто неба. Ні, він вважав за краще не мати постійного місця служби, аніж робити вигляд, що погоджується з втручанням влади у канонічні церковні питання, як робили деякі священики, що виправдовували компроміс з владою принципом: де б не служити у цей скрутний для Церкви час, аби служити Богові і нести народу Слово Боже. Робили вигляд, нібито вірять у це.

Він не хотів себе зраджувати навіть заради самої благородної мети, поступаючись інтересами Матері-Церкви, якій він зберігав до кінця вірність і відданість. Позбавлений парафії, він обрав дещо незвичайний шлях: пішов «у народ».

«Четыре последние года, — як це записано у звинувачувальному висновку 07.08.1937 року — бродяжничал по селам Золотоношского й Чернобаевского районов, совершал в домах обряды…»

Він зробив бродяжництво своєю професією, говорили про нього.

«Неисправимый человек! Он так втянулся в зти хождения и общение с селянами, что его не останавливают даже преследования со стороны местных властей…» (З протоколу допиту отця Василія).

Звичайно, це образний вислів, що, його мовляв, «не зупиняють переслідування властей». Ще й як зупиняли! Лише за останні півтора роки — «1936-37 он 10 раз задерживался за действия, направленные на неподчинение администрации колхозов…» Був також затриманий у ніч оновлення ікони у хаті однієї старенької бабусі села Деньги: напередодні у неї побував отець Олександр, який був запрошений, аби засвідчити це чудо. До таких надприродних явищ у влади чомусь було не просто упереджене, а навіть боязке ставлення: не повірити у чудо було важко, а пояснити — ще важче. Тому отця Олександра звинуватили у містифікації з оновленням, якого він був добився, намастивши іконуу цибулиним соком. Обтяжувальною обставиною його провини явилася посівна кампанія, під час якої, на його нещастя, сталося оновлення ікони.

Потримавши у дільниці, його відпускали з попередженням більш не робити того чи іншого. Але він нічого несумісного з служінням Богу і людям і не робив. Він, щоправда, діяв дещо незаконно, але не з своєї провини не мав дозволу на богослужіння. На запитання, чому він не реєструється як служитель «релігійного культу», давав відповідь: «…мне такого разрешения не дадут, ибо хотя  в законах и говорится о свободе совести, но на деле выходит обратное: вера преследуется на местах всеми доступними мерами…Так в Богуславце й Синеоковке сельсоветы самовольно, вопреки желанию населения, не разрешают богослужения в церкви, а в Золотоноше закрыто  несколько синагог, вопреки желаниям верующих евреев…» (Із протоколу допиту)

Цікаво навести кілька цитат з того ж протоколу:

«Следователь: Вы агитировали на Пасху не виходить на работу?

Отец Александр: Потому что Пасха совпала с первомайскими праздниками, и народ должен отдыхать и молиться

Следователь: Вы говорите, что конституция разрешает распутную жизнь?

Отец Александр: Я так не выражался, а говорил: «Советские законы освобождают от необходимости церковного брака. В старое время народ не допустил бы этого».

Следователь: Говорили, что советская власть силой закрывеет церкви, тогда как в других государствах религия в почете?

Отец Александр: Да, говорил: «Где религия не преследуется, там народ благоденствуєт». Да это видно из советской прессы.

Следователь: Что за цель вы преследуете своим хождением по селам?

Отец Александр: Советская власть не дает возможности работать таким, как я, и потому я таким образом добываю кусок хлеба.

Следователь: Вы говорили, что крестьяне по конституции могут вступать в колхозы и выходить из них?

Отец Александр: О колхозах я избегаю разговоров, ибо за такие разговоры меня посчитают контрреволюционным агитатором.

Следователь: То, что вы говорите сейчас, разве не агитация?

ОтецАлександр: Высказывание своих мнений — не агитация.

Следователь: Что вам известно о контрреволюционной агитации других священников?

Отец Александр: Мне приходится иногда бывать в Благовещенской церкви, где В.П. (по незнаннию об опасности -прим, ред.) читает двусмысленные молитвы (не зовсім точно висловлена думка: провокаційні — ближче до суті — прим, ред.) — за царя, гонимых й мучимых, так что можно расценить как агитацию. Верующие общими силами не должны допустить уничтожение церкви й веры».

Отець Олександр, мабуть, мав на увазі, що такі «героїчні», а вірніше, з претензією на геройство єктенії,

прилюдно виголошувані у храмі оновленському, до часу підтримуваному державою, мають з підставою

розцінюватися як такі, що, за зафіксованим у протоколі висловом слідчого, є молитвами «за здравие врагов народа, врагов компартии й советского правительства, репрессированных йми за те или иные преступления».

Такі партизанські методи нібито й провокують владу на рішучі заходи.

Але тут він дещо помилявся: радянську владу провокувати було не треба — вона мала одну, певну мету. Мету, яка, при будь-якому розкладі, прирікала Церкву на неодмінне знищення. Альтернативи не було — справа була лише у часі. Доречно зауважити, що, якби не війна, якби не ті кляті німці, то пам’ять про Церкву, — принаймні, теоретично, на протязі ще двох-трьох поколінь — могла вже прийняти незворотних змін. Сьогодні з великим зусиллям, Божою допомогою, вдається частково відновлювати наше пізнання життя православного люду Святої Русі до трагічних подій початку XX віку. На підставі документальних свідчень за період лише у двадцять літ: з 1917-го по 1937 рік. Цих двадцяти кривавих, сповнених репресіями років виявилося досить, аби на такій значній, великій території, як Черкащина, знищити все духовенство — і це не метафора. Кому з священиків тих років «не поталанило» померти природною смертю до 1937 року, — був страчений тут або висланий на Крайню Північ до концтаборів суворого режиму на довгий строк. У числі тих майже трьохсот жертв були духовні особи не лише з Черкаської землі — а й з Вінничини, Хмельниччини, Києва, Чернігова, Орловської губернії, з Білорусі, з Петербурга, навіть з Польщі.

Знищенню підлягали і золотоніські священики — як «тихонівці», так і синодали. Щоправда, відповідальність перед владою останніх була значно більшою, бо вони ошукали владу, видаючи себе за друзів тогочасної влади, якими насправді вони зовсім не були. Тому й протоколи їхніх допитів майорять докорами у порушенні «правил гри».

Затриманий отець Олександр був 26 червня 1937 року. От-от мала здійснитися справедливість та мрія про «свій» храм. Віруючі з села Богуславець на чолі з старостою церкви Кирилом Пилипенком саме повернулися з Києва, куди їздили з клопотанням про відкриття Стрітенської церкви, закритої 3 січня 1937 року, привезли наказ про настоятельство отця Олександра Чубова. Але власті випередили події і заарештували священика разом з отцями Михаїлом Нечаєвим і Василієм Піщатовським. Після завершення дознання їх було поміщено до Черкаської в’язниці, де через місяць по арешті, вони отримали вирок Трійки УНКВС по Київській області про розстріл. На цей час у тюрмі знаходилися усі шестеро священиків із Золотоноші.

15 вересня 1937 року відбувся перший масовий розстріл священнослужителів Черкащини: шестеро з Золотоноші і троє священиків з Канева були розстріляні у Черкаській тюрмі. П’ятеро з них, у тому числі отець Олександр Чубов, нині причислені до ліку мучеників.

Реабілітовані всі шестеро 22.06.1989 року.

 

Література:

«Святі новомученики і сповідники Черкаські: життя подвиги страждання», Черкаси, 2001. Видання Черкаської єпархії Української Православної Церкви. Під редакцією  Високо преосвященного Архієпископа Черкаського і Канівського Софронія. Ст.125 — 132.

 

Погода