Жертви сталінської політики

 

«Отак і ви прочитайте!

Щоб не сонним снилось

Всі неправди, щоб розкрились

Високі могили

Перед вашими очима,

Щоб ви розпитали

Мучеників кого, коли,

За що розпинали!»

Тарас Шевченко

«І мертвим, і живим…»

Так сталося, що в історії нашого народу переважали трагічні сторінки. Вони приходили на зміну одна одній, ніби змагаючись у немилосердності та людино ненависті, збираючи чорну данину померлими та загиблими. Хоча найбільше негараздів у кожну історичну епоху припадало на долю людей праці. На тих, хто не покладаючи рук, трудився, створюючи суспільні блага, вирощуючи хліб, виховуючи дітей. На жаль, уже не можливо згадати повністю усіх хто з тих чи інших причин не дожив до відведеного Богом та природою віку, а поклав голову на олтар справедливості.

Тридцяті роки ХХ століття стали одними із найтрагічніших в історії нашої країни. Розквіт сталінщини призвів до масових порушень не тільки прав людини, а й найелементарніших законів розвитку суспільства. Нова держава, що визвалась захищати права простого  трудового народу на повірку дня виявилась звичайною тоталітарною державою. І милозвучна для простого громадянина теорія про диктатуру пролетаріату перетворилась на одну із найстрашніших  в своїй правдивості та дійсності диктатури, але не цілого класу, а однієї партії, на чолі якої стояв один лідер — Сталін.

Для українського селянства чи не найщасливішими роками свого існування стали 1928 — 1929 роки. Це роки, які довели, що вони  могли забезпечити хлібом не лише себе, а й величезну країну — СРСР. В ці роки справдилась найдавніша мрія селянина про свою землю.

На межі тридцятих років розпочався масований наступ на селянство, який увійшов у історію під назвою «суцільна колективізація».  Саме цей курс призвів до найстрашнішого лиха — голодомору.

В цьому році вся країна відзначає трагічну дату сталінського геноциду проти українського селянства. Дуже багато вже сказано про ті трагічні роки. Про тяжкі злочини сталінських попихачів на українських благодатних землях. Але для повної характеристики даного періоду слід звернутися ще до однієї його риси — сталінських репресій. На жаль, не обійшло це лихо і Золотоніщину.

Ще в 1923 році в Золотоніській окрузі  органами ГПУ було проведено ряд арештів на політичній підставі. Як випливає із нижче наведеного факту, у особливому становищі опинилися представники, так званої «групи неблагонадійних», — це вчителі, працівники соціальної сфери, інтелігенція. Так 14 квітня арештовано Бутенко Л. В., учительку Фарбованівської трудової школи, 12 травня — зразу трьох працівників — вчительку педкурсів Грудницьку, вчителя четвертої трудової школи м. Золотоноші Радзімовського Л.Г., завідуючого окружним відділом соціального виховання, а до цього директора Золотоніського педтехнікуму і по сумісництву директора Золотоніського музею Денисенко О. І., а 13 листопада цього ж року —  завідуючого Хоцьківською трудовою школою Гельмязівського району Іванова С.Ф.

Не покращилась ситуація і в 30 — х роках. Втілюючи сталінську теорію, про посилення класової боротьби в процесі будівництва соціалізму, у другій половині 30 — х років державу накриває чергова хвиля репресій.

Невеличке село на Золотоніщині — Мицалівка не лишилася осторонь фатальних процесів. Розпочалося все із розкуркулення.

Чи не найхарактернішим прикладом «куркульської долі» є доля сім’ї Строканя Афанасія. В свій час від своєї тітки він одержав у спадок 8 гектарів землі. Разом на всю сім’ю, що налічувала п’ятеро дітей, тепер у них було 30 гектарів. В 1905 році він придбав у місцевого пана Палкіна будинок  з виплатою на 10 років. В силу різних обставин, виплачував він аж до 1917 року. Тільки почали працювати на себе, розпочалася колективізація. Звичайно, маючи свою землю, велике господарство, добротний будинок, Строкань А. не поспішав до колгоспу. Тому, коли в сільській раді почали складати списки куркулів, то першим у ньому стояло прізвище Строканя Афанасія. Через деякий час прийшла комісія і почала у господаря насильно забирати майно. Більше того, тією ж комісією прийнято рішення про виселення сім’ї до Сибіру. Виконуючи рішення, було насильно виселено Строканя Афанасія, його сина Михайла з дружиною Софією, а також однорічною донькою Марією, яка через рік померла від туберкульозу. Старша дівчина лишилася в Мицалівці біля рідні. Сам Афанасій тричі втікав з Сибіру, та його знаходили і в 1934 році він помирає. Його син Михайло Афанасійович разом з дружиною змогли втекти із місць виселки аж у 1936 році. Але цей факт не міг залишитися поза увагою каральних органів. В 1937 році Михайла арештовують  і засуджують на десять років. З Нової Землі він уже не повернувся.

У жорна  репресивної машини потрапляють ще декілька  жителів села Мицалівки. Це — Мірошниченко Петро Євменович, Артюшенко Павло Петрович. Каральні органи не могли обійти стороною і представників духовенства, як потенційно небезпечних для Радянської влади, тим більше, що ще Ленін назвав релігію «опіумом для народу», а це вже була чи не пряма вказівка до дії.

Показовою є доля священика, уродженця Мицалівки — Чубова Олександра Олексійовича.

Народився Олександр Чубов 1874 року у сім’ї селянина. Маючи з дитинства здібності до наук і до церковного співу, які йому передалися батьком з дитинства, вступив на навчання до Полтавської духовно-вчительської семінарії, скінчивши яку, прийняв сан священика.

Починати свою службу отцю Олександру прийшлося в тривожні часи на межі ХІХ — ХХ століть. По закінченні семінарії служив у Чорнобаївському районі, у селі Москаленки. Тут він мав хату і садибу, надану йому за службу громадою села. У буремні революційні роки Олександр Чубов займав нейтральну позицію по відношенню до різних політичних сил, що встановлювали поперемінно свою владу, і продовжував нести слово Боже до людей. Після початку суцільної колективізації та  розкуркулення, що її супроводжувало,  у 1929 році, за рішенням суду, будинок і садиба священика були конфісковані на користь місцевої сільради. Позбувшись всього майна, отець Олександр переїхав з сім’єю до Золотоноші, де з дружиною і двома доньками жив спочатку у Красному провулку, а пізніше на вулиці Петровського.

Втративши парафію в Москаленках, Олександр Чубов не зміг влаштуватися в Золотоноші, тому, шукаючи засобів до існування, почав проводити службу по домівках, а інколи і просто неба.

 «Четыре последние года, — як це записано у звинувачувальному висновку 07.08.1937 року — бродяжничал по селам Золотоношского й Чернобаевского районов, совершал в домах обряды…».

Неодноразово затримуваний за богослужіння, Чубов не припиняв своєї діяльності, так — як існувала потреба у його службі, і люди зверталися до нього. Лише за 1936 — 1937 роки його було 10 разів заарештовано за «діяння, що спрямовані на непідкорення адміністраціям колгоспів».

Остаточно затримали Олександра Чубова  26 червня 1937 року. От-от мала здійснитися мрія про «свій» храм. Віруючі з села Богуславець на чолі з старостою церкви Кирилом Пилипенком саме повернулися з Києва, куди їздили з клопотанням про відкриття Стрітенської церкви, закритої 3 січня 1937 року, привезли наказ про настоятельство отця Олександра Чубова. Але влада випередила події і священика заарештували. Після завершення дізнання його було відправлено до Черкаської в’язниці, де він через місяць після арешту, отримав вирок Трійки УНКВС по Київській області і був розтріляний. На цей час у в’язниці знаходилися шестеро священиків із Золотоноші.

28 серпня 1937 року відбувся перший масовий розстріл священнослужителів Черкащини: шестеро з Золотоноші і троє священиків з Канева були розстріляні у Черкаській в’язниці.  За заслуги перед Православною церквою п’ятеро з них, у тому числі отець Олександр Чубов,  причислені до ліку мучеників.

Якщо в попередніх випадках, ще можна було б підвести  якесь логічне  обґрунтування репресій: один розкуркулений, а другий священик, то те, що трапилося з Артюшенком П. П. — це яскравий приклад жорстокості тоталітарної системи, при якій людина позбавлялася навіть можливості вільно говорити.

Артюшенко П. П. був колгоспником. На одних із чисельних зборів колгоспу він дорікнув керівникам на їх неправильні дії. Він сказав: «Я читав Леніна і там такого, як ви робите немає».  Ці слова для нього стали фатальними. На наступний же день Артюшенка було арештовано і звинувативши його у зв’язках з Петлюрою, засуджено до розстрілу.

ХХ століття виявилося чи не найжорстокішим за увесь час існування людства. За неповних сто років українці пережили дві світові війни, штучні голодомори, розкуркулення, політичні репресії та безліч інших негараздів, яких би вистачило не на одне століття. Тому розкриваючи таємниці минулого ми сподіваємося уникнути трагічних моментів у майбутньому.

Використана література:

1. «Святі новомученики і сповідники Черкаські: життя подвиги страждання», Черкаси, 2001. Ст.125 — 132.

2. Реабілітовані історією. Черкаська область. — С; Тясмин, — 2003.

3. Список учителів та робітників Відділу Освіти, які були арештовані в 1923 р.- ЧОДА, Р-1714, оп. 1,од. зб. 30, ст. 64.

4. Спогади Теницького Григорія Луковична. — Особистий архів Мельника В. І.

5. Спогади Артюшенко Марії Михайлівни. — Особистий архів Мельника В. І.

Робота учениці 11 класу Ковтунівського навчально — виховного комплексу

Мельник Вікторії

Керівник Мельник В.І.

Погода