Наодинці з «Кобзарем»

Коли мені стискає серце туга

(Бувають чорні дні в календарях),

Звертаюсь до найкращого я друга

І відкриваю завжди «Кобзаря».

Знаходжу в ньому втіху і розраду,

Підтримку й розуміння: все бува,

І мудру, ненав΄язливу пораду –

О, як багато значать ті слова!

З Тарасом і радію я, і плачу,

І жалість часом серце розрива…

Його життям і я живу, неначе,

Його рядки – думок тяжких жнива.

Читаю вірш: «Лічу в неволі дні і ночі…»,

Сумних барханів бачу самоту,

А серце б΄ється і вологі очі,

Я заслання відчула гіркоту.

Один в чужих краях, таких далеких,

Він рідну Україну пам΄ятав,

Дивився: чи не пролетять лелеки,

Верблюдів і пустелю малював.

Завжди один… «Чому? – себе спитала, —

Душа споріднена Шевченка не знайшла?..»

Таланти йому доля дарувала,

А від самотності, на жаль, не вберегла.

Він мріяв жить в краю новім і вольнім,

І виконали ми той заповіт,

В Шевченковім, благословеннім слові,

Ми черпаєм наснагу стільки літ.

Коли мені стискає серце туга

(Бувають чорні дні в календарях),

Звертаюсь до найкращого я друга

І відкриваю завжди «Кобзаря».

Марина Білецька, м. Золотоноша

Погода