Завдання керівника освіти в створенні простору любові і атмосфери любові в школі

 

Самою пам’ятною подією для мене за понад три десятки роботи в школі залишилась атмосфера в педагогічному середовищі, коли в 1986 р. «Учительская газета» вмістила велику

статтю про існування гуманно-оптимістичної педагогіки співробітництва як такої, що заснована на повазі особистості учня, на рівному партнерстві учасників навчального процесу, на прийнятті спільних інтересів та цінностей, прагненні до духовної єдності. Педагог не змушував примусовими засобами навчатися, а створював оптимальні умови для навчання та самостійного розвитку. Це було неймовірно в той час. Окремим з новаторів дали можливість розповісти про свою роботу з екранів телевізорів. Прізвища Іванова і Шаталова, Лисенкової і Щетиніна, Амонашвілі і нашого видатного земляка Олександра Антоновича Захаренка знали у всіх кінцях великого Союзу. Про них писали газети і журнали. Внаслідок обміну досвідом своєї роботи багато педагогів-практиків усе частіше почали використовувати термін «педагогіка співробітництва» не тільки як особливу педагогічну технологію або сукупність прийомів, а в більш широкому розумінні слова – як новий напрямок в педагогіці, що слугував (як зараз кажуть) опозицією до авторитарної, що вважалася традиційною в ті часи. І хоч недоброзичливців з об’єктивних та суб’єктивних причин вистачало все-таки процес демократизації шкільного життя, який до того ж співпав з аналогічними процесами в державі, набрав певного ходу. Мені відрадно, що свого часу в Ковтунівській школі ми вивчали досвід педагогів-новаторів та їх послідовників, та й самі запровадили багато нових форм роботи.

На жаль, освіта в Україні йшла шляхом демократизації дуже повільно й обережно. Та й чи до школи було тоді в роки спалаху патріотичних почуттів, підвищення національної свідомості, переходу до ринкових відносин. Ті роки, на жаль, принесли нам багато втрат в систему освіти, появились негативні явища, шляхи подолання яких доводиться шукати зараз.

На сьогоднішній день докорінні зміни в суспільстві створили реальні передумови для перетворення системи освіти з унітарної і регламентованої в демократичну та багатоваріативну. Учитель залишається головною особою у системі освіти, особистістю зі сформованим освітнім мисленням, зорієнтованою на збереження й удосконалення природи дитини, яка навчається, на її саморозвиток і зростання.

Особливою є роль керівника освітнього закладу, оскільки саме на нього покладено важливу функцію по створенню належних умов для навчально-виховного процесу.

Головне протиріччя в роботі директора полягає в тому, що він одночасно і вчитель, і керівник. Як керівник він змушений виконувати всі розпорядження, інструкції та накази вищестоящих органів управління освітою, які часто бувають надуманими, оскільки створювались в кабінетній тишині і часто людьми, які відірвані від шкільного життя. Як вчитель він повинен працювати безпосередньо з дітьми на уроці, демонструючи для своїх колег шляхи вирішення конкретних вимог до організації навчально-виховного процесу. А тут мало зробити якийсь заклик, треба показати як він реалізовується конкретно. Наслідки роботи неодмінно будуть побачені і оцінені всіма учасниками навчально-виховного процесу.

Ідеально виглядить ситуація, коли директор щоранку неодмінно зустрічає вчителів та дітей з усмішкою. Так він вносить спокій – попереду непроста робота. Робоча атмосфера перед початком робочого дня задає необхідний ритм шкільного життя. Діти особливо чутливі і добре розуміють, як до них ставляться дорослі. І якщо повага до них йде від директора чи від учителя, то і вони завжди віддячують таким же добром та розумінням. Просто вчитель зобов’язаний зрозуміти дитячу душу, знайти підхід до кожного. Це складно, але потрібно намагатися це робити. Коли ось такі вчителі і такий директор працюють у школі, тоді учні ніколи не побачать там злого обличчя, не почують страшного, мов грім, голосу. Тоді діти і у велике життя прийдуть добрими. Кожному вчителю і батьку слід пам’ятати слава В.О. Сухомлинського «Чим суворіші будуть заборони й покарання, тим більше процвітатиме… зло”.

З огляду на можливі реорганізації шкіл вважаю, що це надзвичайний крок в згортанні освіти. Якщо ж на це доведеться йти, то, як на мене, школа не повинна бути великою, для того, щоб можна було зберегти в ній теплу, родинну атмосферу, чого інколи так бракує в сучасних школах. Дітям має бути цікаво вчитися, радісно спілкуватися з однолітками та вчителями і з гарним настроєм перебувати в школі.

Успішне керівництво закладом може бути тільки творчим і полягає воно в згуртуванні людей, підтриманні їх ініціативи, у зміцненні їхнього духу, наданні їм конкретної допомоги у виконанні завдань, поставлених перед учасниками навчально-виховного процесу.

Саме формування людини – складний процес, який здійснюється як у результаті цілеспрямованого виховання сім’ї, школи, вулиці, так і під впливом різноманітних факторів. Визначальну роль у становленні особистості відіграє саме школа, оскільки саме в стінах школи у дитині закладаються усі цілісні орієнтації, засвоюються основні соціальні відносини і норми, формується соціальна поведінка.

Однак школа не є єдиним місцем, де формується і набуває свого досвіду особистість. У вихованні і становленні людини беруть участь сім’я, громадські організації, дитячі об’єднання. Тому керівник закладу обов’язково повинен враховувати особливості виховного впливу різноманітних навколишніх факторів, встановлювати оптимальну взаємодію із соціумом та створювати цілісний виховний простір.

Найбільш ефективною моделлю взаємовідносин між школою й соціальним середовищем, зокрема родиною, є їхня тісна взаємодія. Це ми особливо бачимо на прикладі Сахнівської школи. У своїй педагогічній творчості О. А. Захаренко приділяв значну увагу проблемі виховання дитини саме в сім’ї і школі. Проте цьому питанню в сучасних наукових дослідженнях приділяється ще недостатня увага. Саме тому на рівні села нами була розроблена і в певній мірі реалізована регіональна програма «Співдружність школи, сім’ї та громадськості – в ім’я дитини».

Ми переконалися, що не можна недооцінювати вплив сім’ї на особистість дитини, адже батьки для дитини – безпосередній життєвий приклад. Співпраця батьківського колективу та громадськості з вчителями є запорукою підвищення ефективності виховання дітей. Головною метою сімейного і шкільного виховання є вимога любові, поваги до дитини. Досягти результатів у вихованні гармонійно розвиненої особистості можна завдяки спільній роботі вчителів і батьків. Замічу, що сільські діти -надзвичайно відкриті для спілкування. З ними легко працювати, навіть попри те, що вони мають нижчий рівень знань, ніж їх однолітки з міста.

Якщо говорити про те «Як любити дітей», що є визначальною темою педагогічних читань, то варто застерегти освітянських чиновників від «надзвичайної любові» до наших дітей. Спроба випускати із школи літераторів, математиків, фізиків, біологів та ще й в додачу здорових і все це одній особі приречена заздалегідь. Непомірний вантаж знань губить особистість дитини. Більш того – він із самого початку життєвого шляху дитини привчає до невдач. Усвідомлення дитиною свого значного відставання в тому чи іншому виді діяльності порівняно з іншими дітьми призводить до формування комплексу неповноцінності.

На сьогоднішній день найважливішою складовою навчально-виховного процесу стає особистісно орієнтована взаємодія його учасників, головним принципом якої є визнання самоцінності особистості, її права на розвиток, створення умов для творчої самореалізації в процесі навчання. Це нові підходи в системі освіти. Тому організація роботи колективу по реалізації принципів гуманної педагогіки є важливим завданням керівника закладу. Відповідаючи на питання про зміст поняття «гуманна педагогіка», сам Ш. Амонашвілі каже: «Ця педагогіка сприймає дитину такою, як вона є, погоджується з її природою. Вона бачить у дитині її безмежність, усвідомлює її космічність і веде, готує її до служіння людству протягом усього життя. Вона затверджує особистість в дитині шляхом виявлення її свобідної волі й будує педагогічні системи, процесуальність яких визначає любов учителя, оптимізм, високо духовна моральність. Вона заохочує педагогічну творчість і закликає до педагогічного мистецтва». З цих характеристик гуманної педагогіки випливають особистісні якості характеру, необхідні педагогу, який працює в системі особистісно-орієнтованого навчання: доброзичливість, щира зацікавленість дітьми, повага до учнів, ввічливість; культура спілкування; толерантність; привітність; коректність; компетентність, ерудованість, різнобічні інтереси; уміння створювати навколо себе миролюбиву атмосферу; усвідомлення і врахування власних помилок; гнучкість, вміння слухати, вміння виправляти власні помилки.

Виступ на обласних педагогічних читаннях з Гуманної Педагогіки на тему: «Як любити дітей» 28.10.2010 р.

 

Погода