Ковтунівський навчально-виховний комплекс

Слово про маму

ВОСКРЕСЛА МРІЯ

Любила мати сина над усе,

леліяла, мов квіточку в садочку.

Ледь-ледь на ніжки зіп’ялося мале —

блакитним шовком вишила сорочку.

Поїла материнським молоком

і піснею, що пахла чебрецями.

Казала: «Будеш, синку, козаком,

як прадіди, за волю й правду станеш!».

Навчала промовляти «Отче наш»

не голосом, а серцем нелукавим,

не заглядати на чужий калач,

а їсти хліб, зароблений руками.

Син виріс. Смолянистий в нього чуб,

тоненький стан, як в молодого клена.

Біля ставочка в затінкові верб

уже чекала вірна наречена.

Та вдарив грім — і розляглась луна

по селах і містах у мить єдину.

І вилетів, мов сокіл із гнізда,

синочок боронити Україну.

Несли прожиті роки журавлі

щоосені у лагідні країни,

а син не йшов. Лиш болі і жалі

снували в косах мами павутину.

І де могила, і який кінець,

яка земля прийняла силу й вроду?

її синок був лицар і боєць,

а кажуть, був він «ворогом народу».

Горіли айстри сонячно в саду.

Тріщали у печі пелюстки хмизу,

коли сусідський хлопчик на ходу

гукнув: «Ввімкніть, бабусю, телевізор!».

Забилось серце у хвилини ті:

«Невже про сина?» — аж не стало сили.

А сильний голос диктора тремтів:

«Вкраїна незалежність зголосила».

Сміялись люди — плакала вона,

співали люди — мати голосила.

Та чистою була її сльоза,

бо звістка мрію сина воскресила.