СИН СЕЛЯНСЬКИЙ І СИН ДВОРЯНСЬКИЙ

ІВАН ДРОБНИЙ

 СИН СЕЛЯНСЬКИЙ І СИН ДВОРЯНСЬКИЙ

      Шевченко і Пушкін для мене —  це великі люди, неперевершені генії слов’янського світу. Але радянські школа і вуз показували нам їх однобоко – в  основному тільки як борців за свободу проти царської тиранії. І від цього поети були схожими між собою, мов близнюки. Коли ж я їх почав перечитувати після інституту, як то кажуть, не для служби, а для душі, то виявилося, що це різні люди. Моє ставлення до них  не змінилося, але вони стали в моїй уяві живими людьми, а не голими схемами до  заполітизованих догм.

     Загальновизнана істина: все на світі пізнається тільки у порівнянні, у зіставленні з чимось подібним. Щоб краще зрозуміти і Шевченка, і Пушкіна, порівняймо їх одного з одним. Між ними в умовах життя і виховання, як відомо, — прірва. Дворянин Пушкін не мав і віддаленого уявлення про трагізм існування простолюду, а Шевченкові все це довелося відчути, як мовиться,  на власній шкурі. Звідси і різний, часом діаметрально протилежний підхід до зображення дійсності в літературних творах цих авторів. Це добре видно там, де письменники говорять про один і той самий предмет.

     Ось у Пушкіна є, скажімо, поема «Медный всадник», а у Шевченка  — поема «Сон». І там, і там  іде мова про  Петербург, про його будівництво. Але точки зору на зображуване  у них абсолютно протилежні. У вступній частині свого твору Пушкін показує, що на місці спорудження північної столиці, у гирлі Неви, були «мшистые топкие берега», там «лес, неведомый лучам в тумане спрятанного солнца, кругом шумел». По Неві «бедный чёлн… стремился одиноко», а на її берегах «чернели избы здесь и там , приют убогого чухонца». Місця погибельні для будівництва. Але що до того царю? У  нього – загарбницькі плани:

                               Отсель грозить мы будем шведу,

                               Здесь будет город заложён

                               На зло  надменному соседу.

     І – сталося диво. З пушкінського тексту виходить, що варто було Петру сказати: «Здесь будет город заложён» – і той не тільки «заложится», а й виросте сам собою, без доторку рук людських. Поет милується, як через сто років «по оживленным берегам громады стройные теснятся дворцов и башен», як «в гранит оделася Нева, мосты повисли над водами, тёмнозелеными садами её покрылись острова…» Отак самі, наче в казці, взяли та й піднялися «дворцы и башни», а Нева сама себе одягла в граніт, мости кам’яні над собою повісила, а острови самі себе укрили садами.

     Для Пушкіна-дворянина Петро І – єдиний будівник міста на Неві. Поет від цього у захопленні:

                                Люблю тебя, Петра творенье,

                               Люблю твой строгий, стройный вид,

                              Невы державное теченье,

                                  Береговой её гранит.

     Хоча б єдиним  словом  згадав тих нещасних  рабів, що зводили столицю. Де там! У нього інше в голові, коли з’являється в Петербурзі:

                                  Люблю твоей  зимы жестокой

                                 Недвижный воздух и мороз,

                                 Бег санок вдоль Невы широкой,

                                 Девичьи лица ярче роз.

                                 И блеск, и шум, и говор балов,

                                 А в час пирушки холостой

                                Шипенье пенистых бокалов

                                 И пунша пламень голубой.

     Вірші блискучі – що й  казати. Але про трагедію народу вони не несуть жодної інформації, бо їх творець – дворянин, людина, яка не знає, що то є підневільна праця.

     А  ось Петербург  шевченківський у поемі «Сон»,  що була написана через одинадцять років після «Медного всадника» — в 1844.

     Ці твори такі різні у зображенні північної столиці, як небо і земля. Ось що там побачив син  мужицький на відміну від сина дворянського. Шевченкові мовби сниться, як він, побувши в царських палатах, іде оглядати місто. Він, як і Пушкін, дивиться на Неву, на її «береговой гранит», «на дворцы и башни». Але зовсім не в захопленні  від побаченого. Він міркує:

                                                          Дивлюся:

                                     Палати, палати

                                     Понад тихою рікою…

                                     А берег ушитий

                                     Увесь каменем. Дивуюсь,

                                     Мов несамовитий!

                                    Як то воно зробилося

                                    З калюжі такої

                                    Таке диво… Отут крові

                                    Пролито людської –

                                    І  без ножа.

     Поет бачить тут кров будівельників, а не «девичьи лица ярче роз». Хвалена Пушкіним не раз «Адмиралтейская игла» для Шевченка – «мов  та швайка загострена, аж чудно дивиться». Ходить поет вулицями, прислухається і чує на кожному кроці з-під землі  голоси тих, що полягли тут при будівництві столиці від холоду і голоду, від хвороб, від знущання наглядачів, від непосильної праці в цьому непроходимому болоті.

     Перш за все чує плач наказного гетьмана Павла Леонтійовича Полуботка, кинутого в Петропавловську фортецю і там замученого за те, що добивався вольностей для України. Він називає свого мучителя «царем поганим», «царем проклятим, лукавим», «аспидом неситим». В тому  його звинувачує, що він  «болота засипав благородними костями», «поставив столицю  на їх трупах катованих». І його самого «голодом замучив у кайданах». Навіть його духові важко  «витать над Невою», на чужині. Полетів би додому – «так Бог  не пускає». Знаючи царську жорстокість невситиму, Полуботків дух сумує страшенно, бо, може, цар  уже зовсім знищив йог батьківщину:

                                     України далекої,

                                     Може, вже немає…

                                     Може, Москва випалила

                                    І Дніпро спустила

                                    В синє море, розкопала

                                     Високі могили –

                                    Нашу славу.

      Далі чує Шевченко, як полеглі тут  козаки проклинають Петра І:

                                   Ти нас з України

                                   Загнав, голих і голодних,

                                  У сніг на чужину

                                  Та й зарізав,

                                   А з шкур наших собі багряницю

                                  Пошив жилами твердими

                                  І заклав столицю

                                 В новій рясі. Подивися:

                                 Церкви та палати!

                                 Веселися, лютий кате,

                                 Проклятий! Проклятий!

     Поет натикається на пам’ятниик Петру І. Цар сидить на коні і «руку простягає, мов світ увесь хоче загарбати ».  «На скелі наковано: Первому  вторая таке диво наставила». І тут уже сам автор дає  оцінку  діяльності і «первому» і «второй», тобто Катерині ІІ. Ця оцінка повністю збігається з народною:

                                  Тепер же я знаю:

                                  Це той   п е р в и й,

                                  Що розпинав

                                  Нашу Україну,

                                  А   в т о р а я   доконала

                                  Вдову-сиротину.

                                  Кати! Кати! Людоїди!

                                 Наїлись обоє,

                                  Накралися, а  що взяли

                                  На той світ з собою?

     До речі, Некрасов, що тяжко  бідував юнаком у Петербурзі, позбавлений батьківської підтримки,  віршем «Железная дорога», по суті, теж заперечує Пушкіна, не називаючи, звісно,  його прізвища, що місто на Неві  — «Петра творенье», тобто побудоване однією людиною. До свого твору поет бере епіграфом фрагмент вагонної розмови у поїзді, що мчить з Москви до Петербурга. Хлопчик Ваня запитує свого батька генерала, хто побудував оцю залізницю, і той, не задумуючись ні на мить, патетично відповідає: «Граф Пётр Андреевич Клейнмихель, душенька!» Граф П.А. Клейнміхель – міністр, що керував будівництвом залізниці.

     Ліричний герой вірша, попросивши у «папаші» дозволу розповісти Вані правду, повідомляє хлопчикові:

                    Труд этот, Ваня, был страшно громаден –

                    Не по плечу одному.

     На будівництво цієї залізниці голод зігнав нещасних людей з усіх куточків Росії у пошуках шматочка  хліба:

                    Он-то согнал  сюда  массы народные.

                    Многие – в страшной борьбе,

                    К жизни воззвав эти дебри бесплодные,

                    Гроб обрели здесь себе.

                    Прямо дороженька: насыпи узкие,

                    Столбики, рельсы, мосты.

                    А по бокам-то все косточки русские…

                    Сколько их! Знаешь ли, Ваничка,  ты?

     А візьмімо Пушкінову поему  «Полтава». У ній автор дивиться на Мазепу очима самого кумира: «гетман – злодей», «вор», «изменник». Таке саме і його оточення:

                           Донос  на гетмана злодея

                           Царю Петру  от Кочубея…

                           Неужасаемый  ничем

                           Мазепа козни продолжает…

                           Во тьме ночной они, как воры,

                           Ведут свои переговоры,

                          Измену ценят меж собой…

                          Торгуют царской головой,

                          Торгуют клятвами вассалов.

     Але в одному місці пушкінський  геній не схибив проти правди. На домагання Марії Мазепа пояснює їй, чим він заклопотаний страшенно в останній час, що не може, як раніше, приділити їй  належної  уваги:

                          Без милой вольности и славы

                          Склоняли долго мы главы

                          Под покровительством Варшавы,

                          Под самовластием Москвы.

                          Но независимой державой

                          Украйне быть уже пора:

                         И знамя вольности кровавой

                         Я подымаю на Петра.

     Виходить, усі попередні звинувачення Мазепи в «измене» не мають під собою грунту. Мазепа – ніякий  не «вор» (злочинець). Він став на захист державницьких інтересів свого народу.

     Пушкін показує Петра перед Полтавською битвою – і в захоплені від нього: цар  шаленіє в чеканні свіжої крові. Саме цим він і  «прекрасен». Царя сам Бог надихнув на масове душогубство:

                             Тогда-то свыше вдохновленный

                              Раздался звучный  глас Петра:

                             «За дело, с Богом!»…

                                                              Его глаза

                              Сияют. Лик его ужасен.

                             Движенья быстры. Он прекрасен.

                             Он весь как Божия гроза…

                             И он промчался пред полками,

                             Могущ и  радостен как бой.

     Як бачимо, для Пушкіна і цар «радостен» перед боєм, і сам бій «радостен». Поет з таким захопленням  описує жахи бою, ніби про дитячу забавку якусь безневинну розповідає: «…отряды конницы летучей, сшибаясь, рубятся с плеча. Бросая груды тел на груду, шары чугунные повсюду меж ними прыгают, разят, прах роют и в крови шипят».

     Може, хоч після опису цих страхіть поет схаменувся, що він прославляє? Де там! А його герой? Теж ні! Цар танцює на трупах повержених людей у променях кривавої слави – і автор йому аплодує:

                              Пирует Петр. И горд, и ясен,

                              И славы полон взор его.

                              И царский пир его прекрасен…

     У 26-й примітці до поеми Пушкін, знову милуючись царем, з радістю записує: «Сильные меры, принятые Петром с обыкновенной его быстротой и энергией, удержали Украйну в повиновении». Що то за «сильные меры», ми знаємо. То– катування українського народу.

     За поему «Полтава» Шевченко дуже  не любив Пушкіна. Про це свідчить у своїх спогадах відомий російський поет Яків Полонський : «Сидя в  гостях у Шевченко, я узнал  из речей его, что он не любит нашого поэта Пушкина, и не потому, чтоб он считал его дурным поэтом, а просто потому, что Пушкин – автор  поэмы «Полтава».

     Для Шевченка  (вірш «Іржавець»)Мазепа – народний герой. Він би переміг, «якби були одностайне стали та з фастовським полковником гетьмана єднали». Козаків, яких у цей час масово знищує Петро («Сулу в Ромні загатили  тільки старшинами козацькими»), поет з любов’ю називає «славними небожатами», а прилуцького поковника що їх «спиняв», таврує «поганим». Шевченко, звичайно, читав згадану примітку до поеми «Полтава». Боліла вона йому страшенно. І в цьому вірші він ніби ілюструє оті «сильне меры, принятые Петром». Кобзарі  раніше розказували народу «про лютії кари, що  ляхи нам завдавали». Однак, узнавши, як Петро   розпинав Україну, вони вжахнулися і замовкли:

                                  Оніміли з переляку

                                  Сліпі небраки.

                                  Отак її воєводи,

                                  Петрові собаки,

                                  Рвали, гризли… іздалека

                                  Запорожці чули…

                                 Як погнали  на болото

                                 Город будувати,

                                 Як плакала за дітками

                                  Старенькая мати,

                                 Як діточки на Орелі

                                 Лінію копали

                                 І як у тій Фінляндії

                                 В снігу  пропадали.

     А ось іще одна Шевченкова «ілюстрація» до тих «сільних мєр» із містерії «Великий льох». Розказує душа дівчинки, яку  не пускають  у  рай за великий «гріх»: вона цареві московському  коня  напоїла – « в Батурині, як він їхав у Москву з Полтави». Вона розказує, що тоді там творилося:

                                Я була ще недо́літком,

                                Як Батурин славний

                                Москва вночі запалила,

                                Чечеля убила,

                                І малого, і старого

                                В Сейму потопила.

                                Я меж трупами валялась

                                У самих палатах Мазепиних…

                                 Коло мене і сестра, і мати

                                Зарізані,  обнявшися,

                                Зо мною лежали.

     У 12-й примітці до тієї ж «Полтави» Пушкін зазнчає: «20 000 было  послано в Лифляндию». Отакими «порціями» ішло винищення козацтва – цвіту українського народу. Мало кому із них удалося повернутися додому. А хто й повертався, то був калікою і в муках помирав од петербурзького пере- виснаження.  Подумати тільки: почалося будівництво цього міста голими  руками на голому місці  у 1703  році, а 1712 року з Москви туди вже була перенесена столиця імперії! За якихось дев’ять  років!

     У кінці своєї поеми Пушкін урочисто вигукує:

                               В гражданстве северной державы,

                               В её воинственной судьбе,

                               Лишь ты воздвиг, герой Полтавы,

                               Огромный памятник себе.

    Що «огромный» — то «огромный»! Петербург – пам’ятник  на кістках козацьких, а під Полтавою – пам’ятник із кісток козацьких, бо в Росії, бачте, така собі «воинственная судьба». Виходить, що пушкінські «и шум, и блеск, и говор балов» — теж на кістках козацьких?!

     Син дворянський і син кріпацький дивляться на одні і  ті ж речі абсолютно по-різному… В «Стансах» (1826 р.) Пушкін радить і Миколі І бути в усьому схожим на Петра І:

                           Семейным сходством будь же горд,

                           Во  всём будь пращуру подобен:

                            Как он, неутомим и тверд, 

                             И памятью, как он, незлобен.

      Нічого собі – «незлобен»! Шевченко ж не заплямував себе ні єдиним словом, хоч на макове зернятко, своєю прихильністю до царів. Кредом його життя було єдине: «Аби кати їх постинали, отих царів —  катів людських!»  І  відповідь на царську  розправу над ним – одна: «Караюсь, мучуся, але  не каюсь». Пушкін на таке був не здатен.

     Є у обох поетів твори про Кавказ. У Пушкіна – «Кавказский  пленник» (1821), а у Шевченка – «Кавказ» (1845). Тематично вони тотожні, за ідейним же спрямуванням – прямо протилежні. В них, як відомо,  йдеться про завоювання царською Росією територій, населених горцями. Пушкін у епілозі поеми прославляє російських генералів Ціціанова, Котляревського, Єрмолова, котрі в різний час командували військами у  тій війні:

                              Я воспою тот славный час,

                              Когда, почуя бой кровавый,

                              На негодующий  Кавказ

                              Подъялся наш орел двуглавый,

                             Когда на Тереке седом

                             Впервые грянул битвы гром

                            И грохот русских барабанов,

                             И в сече, с дерзостным челом,

                             Явился пылкий Цицианов.

                             Тебя я воспою, герой,

                             О Котляревский, бич Кавказа!

                             Куда ни мчался ты грозой –

                            Твой ход, как черная зараза,

                            Губил, ничтожил племена…

     Сам Пушкін, як видно з тексту, дії Котляревського називає «черною заразой», котра «губит, ничтожит  племена», — і все одно прославляє окупанта, закликаючи горців:

                            Поникни снежною главой!

                            Смирись, Кавказ; идет Ермолов!

       Поет упевнений, що опір кавказьких народів  зломлено силою російської зброї назавжди:

                             И смолкнул ярый крик войны –

                             Все  русскому мечу подвластно.

      Жодного спочуття не тільки до поневолених, а й до своїх  співвітчизників – простих російських солдатів, що масово гинули в боях, вмирали від  ран пізніше, приносячи велике гори у свої домівки.

     Але «не смолкнул ярый крик войны», як  гадав Пушкін, і через чверть століття, не було все «русскому штыку подвластно». Про це свідчить, крім  історії, і поема Шевченка  «Кавказ». У ній – велика туга за полеглими, які пролили стільки крові, що нею стало б напоїть всіх імператорів з  дітьми  і внуками, втопити їх  у сльозах дівочих, «матерніх гарячих», «батькових старих кривавих». Горців поет називає  «лицарями великими». Закликає, на противагу Пушкіну, боротися до переможного кінця: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає! За вас  правда, за вас слава і воля святая!»

     Як бачимо, поети і в цих  творах стоять на прямо протилежних позиціях. Пушкін-дворянин був  виразником  і захисником імперських амбіцій Росії, підтримував її загарбницьку політику як на Кавказі, так і в Україні. Шевченко ж, кріпацький син, зболена кровинка підневільного народу, гаряче співчуває поневоленим і підтримує їх у справедливій війні. Війна для нього, як і для народу, — велике горе.

     Більшовики за допомогою  грубого насильства перетворили СРСР у країну войовничого атеїзму. Вони вирішили за своїм образом і подобою зліпити для народу духовну постать Т.Шевченка. Шкільний підручник пише: «Він відкидає Бога, релігію і картає духовенство, поет зв’язує з революційною боротьбою і боротьбу проти релігії, поєднує мотиви революційні й антирелігійні». Але насправді це далеко  не так однозначно, як хотілося бачити комуністичній владі.

     Ніхто з українських письменників  так багато  разів не звертається до Бога, як Шевченко. Про це, зокрема, засвідчує і частотний словник його мови. З нього видно, що найбільш уживаним у творах поета є слово «Бог». Воно згадується 634рази, тоді як «Україна» — 262, «мати» — 388, «батько» — 194. Слова «Бог, божий, Господь, господній, Христос, Ісус, святий» сумарно вжито поетом у позитивному плані аж 1267 разів. Який же атеїст буде це робити?

     Атеїстом у більшовицькому розумінні з повним правом можна  назвати Пушкіна, який справді  «пов’язував   з революційною боротьбою і боротьбу проти  релігії». Але про це чомусь ні шкільний,  ні інститутський підручник і слова  не мовить. А саме це видно хоча б у таких рядках:

                                    Мы добрых граждан позабавим

                                   И у позорного столпа

                                    Кишкой последнего попа

                                   Последнего царя удавим.

Після лиховісного 17-го року це пророцтво  більшовиками стовідсотково реалізовано.

     У поемі «Гавриилиада»  Пушкін іде ще далі: геть знущається з  релігійної легенди про народження Ісуса Христа і стверджує, що  Ісус – син сатани, а не Бога. Узнавши, що Бог на Марію накинув оком, сатана випереджає його:

                                  Одной  рукой цветочек ей подносит,

                                  Другая мнет простое полотно

                                  И крадется под ризы торопливо,

                                  И легкий перст касается игриво

                                  До милых тайн. Все для Марии диво…

                                  Она молчит, но вдруг не стало мочи,

                                  Едва дыша, закрыла томны очи,

                                  К лукавому склонив на грудь главу.

                                  Вскричала: ах!.. И пала на траву.

     Після сатани з’являється перед Марією архангел Гавриїл – «посол  любви, блестящий сын небес»:

                                  Потупя взор, прекрасная  молчала

                                  И Гавриил ее поцеловал.

      І  тільки третім «мохнатый, белокрылый в её окно влетает ангел милый» — дух Божий…

                                    Он улетел.  Усталая Мария

                                    Подумала: «Вот шалости какие!

                                    Один, два, три! – как это им  не  лень?..

                                    Могу сказать, перенесла тревогу:

                                    Досталась я в один и тот же день

                                   Лукавому, архангелу и Богу».

       Звернімо увагу,  першим із трьох відвідувачів побував у Марії сатана!

     На цю ж саму тему є і в Шевченка твір – поема «Марія». Витримується вона цілком у біблійному дусі. Кобзар з властивою йому пристрастю молиться до Марії як до матері сина Божого, аби вона зажди допомагала «невольникам»:

                                    Святая сило всіх святих,

                                    Пренепорочная, благая!

                                    Молюся, плачу і ридаю:

                                    Воззри, пречистая, на їх,

                                    Отих окрадених, сліпих

                                    Невольників. Подай їм силу,

                                    Щоб хрест-кайдани донесли

                                    До са́мого само́го краю.

                                    Достойно пітая! Благаю!

                                    Царице неба і землі!

                                    Вонми їх стону і пошли

                                    Благий конець, о всеблагая!

     Якби Шевченко справді був богоборцем, як нам намалювали його радянські підручники, то навіщо б ото йому гнути спину в поклоні і так ревно молитися до Марії?.. Поет  належав до тих людей, які не кривлять душею ні перед царем, ні перед Богом і кажуть те,  що думають, — інакше він не був би Шевченком,, якого ми знаємо.  До таких людей належить і Пушкін, який не говорить на здогад буряків, щоб дали капусти. Все йде відкритим текстом – на те вони і генії.

     Наведені вище слова, що звернені до Марії, — це справжня молитва, якою починається Шевченкова поема. Таких молитов у нього  багато. Вони  органічно входять  до того чи іншого  твору. Чогось подібного, звичайно,  у Пушкіна і близько немає. Ось, наприклад, поет на засланні вустами свого героя просить Бога («Гори мої високії»):

                                     Дай же, Боже, коли-небудь,

                                     Хоч на старість, стати

                                     На тих горах окрадених

                                     У маленькій хаті.

                                     Хоча серце замучене,

                                     Поточене горем,

                                     Принести і положити

                                     На Дніпрових горах.

     Дякує  вустами того ж героя Богові, що врятував його від загибелі у чужій стороні:

                                   Молюсь тобі, Боже милий,

                                   Господи великий!

                                   Що не дав мені загинуть,

                                  Небесний владико,

                                  Що дав мені добру силу

                                  Пересилить горе

                                  І привів мене, старого, 

                                  На сі святі гори.

     Просить Кобзар Бога, щоб дав йому і поетичну силу слова:

                                  Мій Боже милий!

                                  Молю, ридаючи, пошли,

                                  Подай душі убогій силу,

                                  Щоб огненно заговорила,

                                  Щоб слово пламенем  взялось,

                                  Щоб людям серце розтопило

                                  І на Украйну понеслось.

     Є в Шевченка один вірш, який так і називається – «Молитва». В ньому він просить Бога покарати всіх царів,  робочим рукам і головам послати свою силу, усім нам подати «єдиномисліє» і «братолюбіє», спинити «злоначинающих». А собі?

                                 Мені ж, мій Боже, на землі

                                 Подай любов, сердечний  рай

                                 І більш нічого не давай.

       У іншому вірші поет закликає молитися за Україну:

                                 Любітеся, брати мої

                                 Украйну любіте

                                 І за  неї, безталанну,

                                 Господа моліте.

                                 Свою Україну любіть,

                                  Любіть її… Во  время люте,

                                  В остатню тяжкую минуту

                                  За неї Господа моліть.

                                                                            (Із циклу «В казематі»)

     Усіх молитов у цій статті не переписати…

     Але Кобзар від звичайного віруючого, який, за церковними канонами, повинен лише дякувати Богові, б’ючи «неутомленнії» поклони, що́ б той не вчинив. У поетовому розумінні Бог – це та сила, що повинна допомогти Україні стати вільною, а простим людям зробитися заможними, веселими, щасливими. Якщо Бог цього не робить, то на́що він? Поет його проклене  за недолю України:

                                 Я так її, я так люблю,

                                 Мою Україну убогу,

                                 Що проклену святого Бога,

                                За неї  душу погублю!

     У вірші «Якби ви знали, паничі» Шевченко запідозрює Бога в тому, що той разом з багатими у змові проти бідних:

                                А може, й сам на небеси

                               Смієшся, батечку, над нами

                               Та, може,  радишся з панами,

                               Як править миром!..

                               Бо  без твоєї, Боже, волі

                               Ми б не нудились в   раї голі.

     У хвилини розпачу (поема «Сон») від усього неподобства, що діється у світі («той руйнує, той мурує», той загарбує все  нові і нові країни, «той тузами  обирає свата в його хаті», «той нищечком у куточку гострить ніж  на брата», той, «мов кішечка», запускає «пазурі в печінку», той «з отечества кров, як воду, точить») поет перестає вірити, що є у небі якась справедлива  верховна сила:

                              Так і треба! Бо немає

                              Господа на небі!

     Але ця зневіра – хвилинна. Заспокоївшись  трохи, Шевченко продовжує розмовляти з Богом. У вірші «Гори мої високії» поетові приходять у голову такі єретичні думки:  за Уралом – велике лихо, а все-таки там киргизам живеться краще, «ніж нам на Вкраїні». Мабуть, тому, що вони не християни:

                            Наробив ти, Христе, лиха!

                             А переіначив

                             Людей Божих?! Котилися

                             І наші козачі

                             Дурні голови за правду,

                             За віру Христову…

                             А получчали?.. Ба, де то!

                             Ще гіршими стали…

     Інше запитання ставиться Богові в поемі «Кавказ»:

                              За кого ж ти розіп’явся,

                              Христе, сине Божий?

                              За нас добрих, чи за слово

                              Істини… чи, може,

                              Щоб ми з тебе насміялись?

                              Воно ж так і сталось.

     Цими прикладами не вичерпуються подібні висловлювання в »Кобзарі». Вони дали привід більшовикам зробити поета войовничим атеїстом, що суперечить істині. Шевченко був людиною глибоко віруючою  не в церковному розумінні, а в народному. В його уяві Бог існував як жива реальність, і він вимагав од нього таких дій, котрі б ішли на користь людям…

     Цікаво поглянути  на підсумкові вірші  обох поетів – «Я памятник  воздвиг  себе нерукотворный» Пушкіна і «Заповіт» Шевченка. Через увесь твір Пушкіна проходить думка про свою довічну посмертну славу. Поет упевнений, що до його пам’ятника «нерукотворного» «не зарастет народная тропа», що його ім’я буде славне, «доколь в подлунном мире жив будет хоть один пиит», що про нього згадуватимуть у віках «и гордый внук славян, и финн, и ныне дикий тунгуз, и друг степей  калмик», тому що: «чувства добрые я лирой пробуждал, что в мой жестокий век восславил я свободу и милость к падким призывал». Все правильно, все так і є – наче поет у воду дивився. Але все це – особистісне. А куди ж поділося запальне, юначе, з чим починав свою творчість поет?

                                     Увижу ль, о друзья, народ неугнетенный

                                     И рабство, падшее по манию царя,

                                     И над  отечеством свободы просвещенной

                                     Взойдет ли наконец прекрасная заря?

Або:

                                     Товарищ, верь, взойдет  она,

                                     Звезда пленительного счастья,

                                    Россия вспрянет ото  сна,

                                    И на  обломках самовластья

                                    Напишут наши имена!

     Ні згадки немає, хоч до  ліквідації кріпацтва «по манию царя» ще залишалося рівно чверть століття, а до «обломков самовластья» — майже ціле століття. Правда, після сумнозвісного 17-го  року царське «самовластье» змінилося на ще жорстокіше — більшовицьке, але то вже інше питання.

     Шевченка ж у «Заповіті» менше всього цікавить його особиста посмертна слава. У найтрагічнішу  для себе годину прощання з білим світом ( у кінці 1845 року Тарас Григорович тяжко хворів і думав, що помре) його хвилює доля  рідного народу, як хвилювала завжди. Він закликає своїх земляків порвати нарешті кайдани. Якщо це станеться, якщо «понесе з України у синєє море кров ворожу», він полетить до Бога молитися за неї. Коли ж цього не буде, то поет не хоче навіть знати Бога, відмовляється від нього… В  останніх  рядках «Заповіту» віра в «сім’ю вольну, нову» на рідній землі  перемагає, і він просить у нащадків для себе одного–єдиного: «…пом’янути незлим, тихим словом» — і все. Як бачимо, різниця у цьому плані між віршами Пушкіна і Шевченка величезна…

     Щоб заокруглити оці свої побіжні міркування з приводу окремих аспектів у творчості двох слов’янських геніїв, хочу навести дуже точні слова  нині призабутого  російського критика і поета Аполлона Григор’єва, котрий у некролозі (квітень 1861р. , журнал «Время») писав: «Щодо краси і сили поезії багато хто ставить Шевченка врівень з Пушкіним і Міцкевичем. Ми ж підемо далі: у Шевченка сяє та гола краса поезії народної, якої у Пушкіна і Міцкевича лише іскорки блищать».

     Тому-то й шана йому така всенародна, якої не знає ніхто у світі ні з поетів, ні з політиків: «…його могила стала для українців місцем паломництва… в сучасній історії дуже важко знайти аналогічний випадок, коли б літературна постать так само хвилювала всі прошарки нації, щоб письменникові віддавалася шана подібно до святого або пророка» (французький письменник Еміль Дюран, 1876).

                                                                                       1997-2003-2013 рр.

«Вісник Золотоніщини», 14.03.2014

Погода